Казка «Подорож на Острів Забутих Імен»

Сонячний ранок і дивовижна мрія
Цього ясного літнього ранку четверо друзів — Ліза, Олег, Настя та Іван — зібралися біля берега великого озера, яке розкинулося поруч із їхнім рідним селом. Сонце м’яко зігрівало повітря, повітря наповнювалось ароматом квітів і свіжої води. Біля самого берега качки весело плавали, час від часу тихо крякали.

— Які чудові вихідні! — з усмішкою промовила Ліза, розправляючи руки, наче збираючись злетіти. — Уявляєте, як було б знайти таємний острів? Місце, де немає нікого, окрім нас і неймовірних пригод!

— Ха-ха! — засміявся Олег, розмахуючи веслом. — Може, сьогодні саме той день, і ми знайдемо острів мрій?

Настя підхопила:

— А якщо там живуть якісь дивовижні істоти? Можливо, навіть чарівні!

Іван, більш спокійний і замислений, додав:

— Я завжди мріяв про те, щоб знайти щось справді унікальне… Може, це наш шанс?

Друзі завели човен у воду, підняли вітрила, і човен повільно почав рухатися по воді, залишаючи за собою блискучий слід.

Таємничий туман
Аж раптом повітря навколо почало густіти, і перший легкий туман огорнув човен. Спочатку він був як біла вуаль, ніжна і приємна. Але з кожною хвилиною туман ставав дедалі густішим, і світ навколо ніби зник.

— Хлопці, — тихо промовила Ліза, — щось незвичайне відбувається.

— Тримайтеся один одного, — попередив Олег, трохи нервово стискаючи весло.

Вітер стих, а вода стала непрозорою, мов біле молоко. Здавалося, човен пливе у невідомість, і ніщо не віщувало, куди їх занесе.

Раптом, так само раптово, як з’явився, туман розвіявся, і перед друзями відкрився новий світ — острів із яскравою зеленою травою, виблискуючими квітами, і пташиним співом, який лунав всюди навколо.

— Ого! — прошепотів Іван, зачаровано дивлячись на красу, що оточувала їх.

— Тепер ми тут, — сказала Настя і зробила крок на м’яку траву, — і я відчуваю, що це початок чогось великого.

Забуті імена
Але щось було не так.

— Хлопці… — раптом сказала Ліза, зупинившись. — Я не можу згадати, як мене звати.

— Що? — здивовано запитав Олег, подивившись на неї.

— Я серйозно! — Ліза обережно торкнулася своєї грудей, — це наче порожнеча в голові.

Іван зробив кілька кроків вперед, обвівши поглядом друзів.

— І я теж… — зізнався він тихо, — наче я став якимось чужим навіть для себе.

Настя похитала головою, намагаючись усвідомити.

— Це неможливо, — сказала вона, — ми всі знаємо одне одного. Як можна забути себе?

Раптом із гущавини вийшов старий чоловік із довгою білою бородою, одягнений у плащ, що мерехтів, наче зоряне небо.

— Ласкаво просимо на Острів Забутих Імен, — заголосив він голосом, сповненим тепла і мудрості. — Тут кожен втрачає пам’ять про себе, щоб зрозуміти, ким він справді є.

— Що нам робити? — запитала Ліза, озираючись по сторонах.

— Щоб повернутися додому, — відповів старий, — ви повинні згадати свої імена, а разом із ними — свої мрії, таланти і мету в житті. Лише тоді двері додому відчиняться.

Дзеркало пам’яті

Друзі стояли перед величезним дзеркалом, що височіло посеред затишної галявини, вкритої м'якою зеленню і квітами. Рамка дзеркала була зроблена з переплетених золотистих гілок і сяяла легким світлом, немов сама природа намагалась підкреслити його особливість.

— Ось воно, — тихо промовила Настя, підходячи ближче. — Місце, де ми маємо знайти себе.

Старий, що супроводжував їх, усміхнувся і лагідно мовив:

— Погляньте у дзеркало і скажіть, що бачите всередині. Воно покаже вам вашу справжню сутність.

Ліза перша підійшла до дзеркала. Її серце калатало, ніби хотіло вирватися з грудей.

— Я боюся... — прошепотіла вона, але все ж поглянула у сяйво дзеркала.

І в ту ж мить у склі відбилося її відображення — але не звичайне! Вона бачила себе юною художницею, що сидить на підлозі кімнати, оточена розсипом яскравих фарб і розкиданих пензликів. Її очі сяяли від захоплення, а руки створювали чарівні картини.

— Це… це я, — прошепотіла Ліза, і на її обличчі з’явилася тепла усмішка. — Я люблю малювати! Малювати, щоб показати світ у кольорах, яких інші не бачать.

Підбадьорена, вона зробила крок назад і подала руку Олегу.

— Твоя черга, — сказала вона.

Олег піднявся з хвилюванням, але з іскрою азарту в очах.

Він дивився в дзеркало, і там з’явилося його відображення — на великій сцені, де він розповідав жарти, а публіка сміялася до сліз. Його посмішка була широко розкрита, очі сяяли від радості.

— Я завжди мріяв розсмішити людей, — зізнався він, — зробити їх щасливими, навіть коли все навколо здається сумним.

Настя, злегка нервуючи, підійшла наступною. В дзеркалі вона побачила себе серед величезної бібліотеки, сидячи за столом і пишучи сторінки великої книги. Ручка рухалась швидко, а її обличчя світилось від натхнення.