Казка «Місто Загублених Іграшок»

Одного спекотного літнього дня четверо друзів — Софія, Тімко, Маруся і Петрик — гралися в парку неподалік своїх будинків. Сонце лагідно світило крізь зелені крони дерев, а легкий вітерець колихав гілки.

— Хлопці, дивіться! — раптом вигукнула Софія, вказуючи на маленькі дверцята, які майже ховались серед моху біля великого куща. — Я ніколи не помічала їх раніше!

Вони обережно відкрили дверцята, і перед ними з’явилися вузенькі кам’яні сходинки, що повільно вели вниз, у темряву.

— Ходімо дослідити! — запропонував Петрик із сяючими очима.

— Обережно, — попередила Маруся, — невідомо, що там.

Спустившись, діти опинилися у великій залі, що нагадувала місто. Але це було зовсім не звичайне місто — тут жили сотні іграшок усіх видів: плюшеві ведмеді, дерев’яні солдатики, яскраві машинки, ляльки з пишними сукнями і навіть маленькі роботики, що мерехтіли кольоровими вогнями.

— Вау! — захоплено видихнув Тімко. — Ми знайшли Місто Загублених Іграшок!

Раптом з-поміж іграшок вийшов пухнастий плюшевий ведмедик із синім бантиком на шиї.

— Привіт, я Тедді! — лагідно мовив він. — Ми всі тут живемо, бо нас загубили наші господарі. Мріємо повернутися додому, але не можемо зробити це самі. Ви нам допоможете?

— Звичайно! — сказала Софія, усміхаючись. — Разом ми зможемо все!

Перший виклик — лабіринт вертольота
Тедді повів дітей до складного лабіринту з високими стінами, що коливалися, наче живі.

— Там загубився наш вертоліт, — пояснив він. — Потрібно знайти його, але будьте обережні — тут є пастки!

— Не хвилюйся, — підморгнув Петрик, — ми разом — і це наша сила.

Вони обережно йшли коридорами лабіринту. Раптом платформа під ногами почала хитатися. Вертоліт сидів на краю рухомої плити.

— Треба утримати платформу! — вигукнула Маруся.

Діти схопилися за поручні і допомагали один одному, доки вертоліт не опинився в безпеці.

— Ми це зробили! — сміявся Тімко, підстрибуючи від радості.

Загадка дерев’яного крокодила
На шляху стояв величезний дерев’яний крокодил, який не пускав далі без відповіді на загадку.

— «Що може літати без крил, плакати без очей і розповідати історії без голосу?» — прозвучало гучно.

— Хмм… — задумався Петрик. — Це книга! Вона літає уявою, може розчулити і розповідає без голосу.

Крокодил повільно відкрив пащу, впускаючи друзів далі.

Плач іграшкової собачки
За поворотом діти почули тихий плач.

— Хто це? — прошепотіла Софія.

Вони побачили маленьку іграшкову собачку, яка застрягла у вузькій щілині.

— Мене звати Лайка, — тихо сказала собачка. — Я дуже сумую за своєю маленькою господаркою.

— Ми тебе врятуємо! — впевнено заявив Петрик.

Разом вони обережно витягнули Лайку.

— Дякую вам! — радісно махала хвостиком іграшка.

Повернення додому
Після численних пригод і допомоги багатьом іграшкам діти відкривали дверцята, що вели до кімнат дітей у місті.

— Найкраще — бачити, як іграшки повертаються додому, — посміхнулася Софія.

— І цінувати те, що маємо, — додав Тімко.

Вони попрощалися з Тедді, пообіцявши ще не раз повернутися.

Мораль
Пам’ятай: цінуй те, що маєш, і будь готовий допомогти тим, хто потребує. Адже добро завжди повертається.