Казка. "Таємниця Золотого Щоденника"

У школі під №27 є місце, куди жоден учень не ходить сам. Там скрипить підлога, лампочки моргають, а стіни... ніби шепочуть. Це — старий кабінет директора, зачинений ще з минулого століття.

І саме туди вела наступна справа Команди №7.

У Канцоглота були довгі вуха. (Ну, не буквально. Просто в нього був знайомий черв’як-бібліотекар, а той усе чув.)

І ось він повідомив:

— Вночі з того кабінету винесли щось блискуче. І щось... буркотіло.

— Блискуче й буркотливе? — перепитала Марта. — Це точно не завуч?

— Це — щоденник! — прошепотів Канцоглот з блиском у трьох очах. — Щоденник 1974 року. В ньому є оцінка, яку не можна змінити. Вічна двійка!

— Прокляття! — ахнула Єва. — Це ж… педагогічна в’язниця!

— Погнали, — спокійно мовив Тимко. — Беремо портативну лупу, гумову мотузку й… мандаринку. На всяк випадок.

Початок операції: “Двійка часу”

Ніч.

Команда №7 зібралася у шкільній комірці. Марта принесла карту поверху, Арсен — ліхтарик-ліхтарик на батарейках з обгортки від кіндеру. А Тимко... вдягнув плащ із фольги й сказав:

— Якби Хлопчик-Мізинчик ішов у Гоґвортс — виглядав би так.

Вони повзли стелажами, стрибали по лавках, а Канцоглот відкривав замки язиком, як ключем (він у дитинстві дружив із замковою щілиною — але це інша історія).

Нарешті вони дісталися дверей.

На них висіла табличка:

“Кабінет директора. Закрито з 1982-го. Заходити — тільки тим, хто нічого не боїться”.

— Ну, ми ж діти. Ми боїмося лише контрольної з математики, — знизала плечима Марта.

Скрип…

Двері відчинилися самі.

Усередині

Тиша. Запах крейди, старих книжок і трохи кави з минулого.

Єва вказала:

— Там! На столі!

На старій парчевій скатертині лежав золотий щоденник. Він пульсував слабким світлом. І… бурчав.

— "Двійка… вона ж чесна… вона справедлива… всі ви халтурники…" — ніс щось собі під ніс Щоденник.

— Це… живий зошит! — прошепотав Арсен.

Тимко підступив ближче. Кожна сторінка ворушилась, як крила метелика.

— Я Мізинчик. І я — твій новий читач!

Щоденник завмер. Потім обережно розгорнув сторінку:

Щоденник розгорнувся і загарчав:

— “Учень: Іван Бабак. Оцінка: 2 з української мови.

Примітка: "списав у Жанни в зошит перед дзвінком.”

— Ну… це справедливо, — прошепотав Арсен. — Він справді списав.

— Так, — кивнув Тимко. — Але це було багато років тому. Він був дитиною. Тоді помилився — а згодом навчився.

— І тепер він — директор школи? — здивувалась Марта.

— І навіть написав книжку: "Помиляйся чесно: як я навчався на своїх двійках", — додала Єва.

Тимко став поруч зі щоденником.

— Оцінка може бути заслуженою. Але людина — не лише її двійка. Бо якщо вчимо дітей, то маємо вірити, що вони можуть змінитись.

І після цих слів щоденник сам перегорнув сторінку. І “2” зникла — не тому, що вона була хибною, а тому, що вона вже не важлива. Бо Іван змінився. А щоденние став легким, як повітряна кулька.

Він підлетів і тихо прошепотів:

— “Я — просто записник. А ви — справжні герої.”

Ранок наступного дня

Директор Роман Іванович на шкільному чаюванні заявив:

— Сьогодні вранці я знайшов на столі... старий щоденник. А в ньому запис: "Не суди дитину по першій оцінці. Дай шанс на другу."

Діти мовчали. Команда №7 підморгувала одне одному.

А Канцоглот сидів у кутку й мурмотів:

— Ага, щоденник-примара… ну звичайно. А коли я з’їдаю маркер — усі кричать!

Мораль:

Оцінки — це не вирок.

Кожен має право на новий шанс.

І навіть старий щоденник може змінитись, якщо ти говориш з ним по-доброму.