Казка «Як Ялинка виростає»

Минали роки. Пори року змінювались, немов вітражі у вікні великого лісу: то весняна акварель, то літня смарагдова симфонія, то осіння акварель з бронзовим листопадом, а то зима — срібляста, мов тиша.

І все це бачила Ялинка. Колись — маленька, мов зелений клубочок у моху. А тепер — стрімка, гнучка, вкрита густими голочками, що сріблилися на сонці. Вона росла, та не просто вгору. Вона росла в серці, в думці, в емоціях — усе, що проходило поруч, відбивалося в ній, як у лісовому дзеркалі.

Вона слухала спів вітру, пригортала листя, що злітало з Клена, ділилася корінцями теплом із Підсніжниками. Коли гніздилися синиці — Ялинка тримала гілочки рівно, щоб гніздо було затишним. Коли пробігали зайці — пригиналася трохи, щоб було зручно сховатись. Вона виростала в тому, щоб бути потрібною.

Та одного року зима затрималась надовше. Сніг не просто сипався — він валив величезними кучугурами, ліс хрипів від криги, дерева мерзли до кісток. Птахи відлітали у вирій раніше, ніж завжди, а звірі поховалися.

Ялинка стояла посеред буревію, самотня й рішуча.

І раптом — трісь! — над її головою завалився старий Берест. Його стовбур покрутили морози, й вітер добив останнє.

— Я впав… — прошепотів Берест. — А поруч — ніхто…

Ялинка розпластала гілля, накрила Берест, зігріла.

— Ніхто не самотній, поки я поруч, — прошепотіла вона.

І в ту ж мить з неба зірвався блискавичний вітер — і поніс з собою уламки кори, сніг, лід… Але Ялинка стояла. Вона тремтіла, скрипіла, хилилась — але стояла.

На ранок, коли небо розвиднілось, до неї прийшли птахи. Сіла Зозуля, яка випадково повернулась:
— Ти трималась? Одна? Вночі?

— Не одна, — відповіла Ялинка. — Поруч був ліс. І тиша. І я сама — це вже не самотність.

З того дня Ялинка більше не просто росла. Вона стала опорою.

Білка влаштувала свій дім під її корою. Маленька лисичка спала в кореневищі. А в день весняного сонцестояння до неї підійшли всі лісові мешканці. Прийшли з квітами, з жолудями, з піснями.

І тоді Дуб, що постарів, але досі тримався, оголосив:

— Ялинка виросла. Не просто в дерева. Вона виросла в лісову легенду. Тепер вона — Серце Лісу.

Ялинка не відповіла. Вона просто розгорнула гілки — й кожен, хто наблизився, відчув, як тепло наповнює груди, а в серці проростає спокій.

І так, якщо ви колись заблукаєте в лісі — шукайте високу ялинку, з м’яким хвоїнням і добрими очима. Вона не тільки прихистить — вона допоможе вам вирости. Як і сама колись виросла — з любові, тиші та жаги бути поруч.