Казка «Як я стала Ялинкою»

Жило-буяло серед великого, строкатого лісу одне невеличке деревце. Воно не мало колючих голочок, міцного стовбура чи шапки розлогого гілля — та й не прагнуло. Воно не прагнуло бути схожим на інших. Його мрія була інакша: бути з кимось поруч.

Це деревце мало дуже особливу здатність. Варто було комусь з’явитися поблизу — чи то білка, чи то вітер, чи то навіть просто цікава хмара на небі — як деревце відчувало шалене бажання потягнутися за тим кимось, торкнутися гілочкою, доторкнутися листочком, просто бути ближче. Його тоненькі пагони тяглися за рухом, за життям, за світом.

І от ідеш ти-ідеш, самотній собі мандрівник, ліс навкруги, ні душі — і раптом: бац! Просто з-під землі виринає воно, маленьке, кумедне деревце з листочками, що тягнуться тобі назустріч, мов лапки кошеняти.

— Та ти звідки взялося? — дивуються мандрівники, а деревце тільки радісно тремтить — бо хтось поруч.

Інші дерева, великі й поважні, не раз посміювались.

— Ти диви, яка дивна! — шепотіла тонким листям Береза до грубого, мовчазного Дуба.

— Та це ж наше всевидюще деревце, — відповідав Дуб. — Усюди його бачимо. Наче тільки-но стояло біля Стежки Журавлів, а вже біля Галявини Моху.

— Видно, любить товариство, — підморгнув Клен, ледь шелестячи.

— Хоча, — задумливо додав він, — мені здається, воно просто боїться самотності. Самому ж важко жити — ніхто не підтримає, не притулиться корінням, не прошепоче нічного листяного «добраніч».

Поруч пролітала Зозуля й, почувши ці розмови, встряла:

— Самотність — страшна річ! Мабуть, тому я свої яйця й підкидаю в чужі гнізда. Щоб діти не знали, як це — бути самим...

— Ага, — хихотіла Береза, — це ж ти така добра — турбуєшся, аби іншим не було самотньо!

— Ану вас! — обурилася Зозуля, — Хто як уміє, той так і виживає! — І полетіла, здіймаючи вихор з листя й сміху.

— Бідолашна, — зітхнула тремтлива Осика.

— Чого це бідолашна? Гроші закінчилися? — пирхнув Каштан.

— Та ні, — втрутилась Осика, — просто в цьому лісі вижити нелегко, якщо немає ні свого гнізда, ні свого коріння...

Саме в цей момент до розмови долучилось і наше маленьке деревце.

— А про що це ви? Стрекочете, як білки на каві.

— Та так, балачки під осінній вітер, — відповіла Береза. — Вуха чують, очі бачать, а душа думає.

— Ех ви! — озвалось деревце. — Ви тут тріпочете про самотність і виживання, а світ он який — повен звуків, дотиків, щастя. Я не хочу просто стояти — я хочу бути частиною життя. Відчути, доторкнутися, простягнутись — хай хоч на мить!

Дерева трохи замовкли. І тоді Дуб, найстарший і наймудріший, повільно прорік:

— Слухай, ти ж досі не маєш імені?

— А навіщо воно мені? Я ж просто я. — відповіло деревце і знову тягнулось гілочкою до ближчого листка Клена.

— А ми придумали тобі ім’я, — сказав Дуб. — Ти будеш Ялина. Або, по-доброму — Ялинка.

— Ялинка? — перепитало деревце і в ту ж мить вся його крона наче засвітилася. — А мені подобається!

— Бо ти весь час кудись і до когось — "Я лину, я лину!" — от і будеш Ялинкою, що завжди тягнеться до життя.

З того часу в лісі знали: якщо ти загубився, сумуєш чи шукаєш хоч когось, хто тебе розуміє — шукай маленьку Ялинку. Вона ніколи не залишиться осторонь. Вона обов’язково протягне до тебе гілочку, нахилить маківку й прошепоче щось зелене і тепле, мов літній дощ.

Бо Ялинка — це не просто деревце. Це та, що лине до серця.