Казка «Дует для цимбалів і хвоста»

Після того як Жирафа втекла із зоопарку й оселилася в чарівному лісі, її життя стало схожим на нескінченну казкову мелодію. Щоранку вона грала на піаніно, яке дивним чином лежало на дні старого колодязя. Ліс наповнювався музикою, пташки підспівували, листя шелестіло у ритм, а навіть зайці почали стрибати у такт!

Одного ранку, коли Жирафа якраз виводила нову мелодію — щось між «Колисковою для сонного ведмедя» і «Маршем веселих черепах», — з гущавини пролунав гул. Ні, не бурчання ведмедя, не хрускіт гілок… Це були цимбали!

— Цимбали?! — здивувалась Жирафа, піднявши голову з колодязя. — Я ж одна тут музикантка!

Але ні — з-за дерева вийшов… Слон! З величезними цимбалами на спині, звісно ж, ручної роботи. Його хобот тримав дерев’яні палички, а очі світилися натхненням.

— Привіт, стара знайома! — усміхнувся Слон. — Пам’ятаєш, я казав, що хочу грати на цимбалах? Так от — здійснив свою мрію. Тепер шукаю партнера для дуету.

Жирафа мало не впала в колодязь від здивування. Але швидко зібралася — натхнення, як відомо, річ мінлива.

— Дует? А чому б і ні! — зраділа вона. — Тільки спочатку треба потренуватись. У нас тут, між іншим, звукова конкуренція — білки вже репетирують свій перкусійний номер з жолудями!

Так почалися тренування. Щоранку, ще до того як перша білка спускалася з дерева, Слон і Жирафа зустрічалися на галявині біля колодязя. Жирафа грала «лісові етюди» на піаніно, а Слон додавав дзвінких відлунь своїми цимбалами. Іноді до них долучалися інші звірі: їжачок-гобоїст, папуга з маракасами (хоч той живе в дуплі лише на літо), та навіть стара черепаха, яка стукала палицею по корі — каже, в ритм.

І ось настав день великого Лісового Концерту. Усі звірі зібралися на Галявині Співочих Кущів. Місце було чарівне — природна сцена з квітів, мухомори як сидіння, а сонце як прожектор.

Виступали всі. Білки — зі своїм жолудевим перфомансом, жаби — з «Ква-квінетом для водяних бризок», і навіть сімейство сов, яке презентувало а капельний номер «Ух-нічна симфонія».

Та найбільше всі чекали на… Жирафу і Слона.

Жирафа вийшла поважно, трохи розхвилювавшись — її шия ледь не зачепила феєрверкові ліхтарики, прив’язані до дерева. Слон шмигнув хоботом — мовляв, «спокійно, ми впораємось!»

І почався виступ.

Мелодія була неймовірна. Жирафа почала ніжно й мрійливо, як весняний дощ, а Слон додав дзвінких крапель цимбал. Потім темп прискорився, і здавалося, що сама земля під ногами підтанцьовує. Птахи ширяли в повітрі, зайці стрибали з хвильками, а навіть старий борсук підтанцьовував, забувши про радикуліт.

Коли останні ноти затихли, в лісі настала тиша.

А потім — буря оплесків. Ну, звісно, не справжніх, бо тварини не вміють плескати — але затупотіли, загуділи, заспівали хором! Жирафа зніяковіла, а Слон стримано кивнув — як справжній маестро.

Після концерту до них підбіг маленький олень із великими блискучими очима.

— А можна я теж навчуся грати? — спитав він.

— Звісно! — сказала Жирафа. — У нас тепер буде не дует, а оркестр!

Так з’явився Лісовий Джаз-Бенд "Хвіст і Цимбали", який щотижня влаштовував імпровізації біля колодязя. І якщо ти колись заблукаєш у лісі, не бійся — сядь, прислухайся… Можливо, ти почуєш чарівну музику, створену дружбою, хвостами, великим серцем — і цимбалами.