Казка «Жирафа і піаніно»

У самому центрі великого міського зоопарку, між кліткою з лінивцями і вольєром для фламінго, жила собі Жирафа. Висока-превисока, вона була справжньою гордістю звіринця. Всі відвідувачі щодня фотографували її, приносили яблука, морквину, а хтось навіть одного разу намагався вручити їй букет квітів.

Але сама Жирафа вже давно не знаходила радості в цій увазі. Її думки були десь зовсім далеко… у музиці.

Так, ця довгошиїста пані мріяла... грати на піаніно.

Не просто так: одного разу вона підгледіла, як на старенькому інструменті, що стояв у павільйоні для освітніх програм, маленька дівчинка грала ніжну мелодію. З того моменту в серці Жирафи зазвучали ноти — не вухами, а душею. Її мрія піднеслася так високо, що дотяглася б до хмар!

Але...

В зоопарку був лише один піанінний експонат. І той давно стояв у кутку, розтрощений після нічної мавп’ячої вечірки з танцями, стрибками і «фантазією у чотири лапи».

Піаніно тріснуло навпіл. І його прикрили ковдрою — як сумну пам’ять про часи, коли тиша в зоопарку була ще можливою.

Жирафа не здавалася. Щоночі, коли зірки заколисували звірів, вона крадькома пробиралася до того самого інструменту. Доторкалася обережно губами до клавіш і пробувала відтворити хоча б один акорд. Але щоразу її ловив суворий охоронець, який, чомусь, не вірив у музичну кар’єру парнокопитних.

— І нащо це тобі, Жирафо? — зітхав чоловік. — Ти ж не Моцарт, а модель для фото. Їж собі листя, позуй — і радій життю!

Та Жирафа не могла просто «радіти життю», знаючи, що в її серці живе симфонія. Вона навіть намагалася кілька разів втекти, але кожна втеча закінчувалася… вольєром.

— Ти диви, яка вперта! — реготав Бегемот, перекидаючись на інший бік.

— А що? Я от хоч на цимбалах мрію грати! — додавав Слон, потираючи хобот.

— Вам треба в дует! — реготав Пінгвін. — Ти — цимбали, вона — піаніно! Можна виступати на фестивалях: «Дивограй для товстошкірих і довгошиїх»!

Але Жирафа не сміялась. Вона мовчки складала план.

І от одного дня — день був особливий — у зоопарк приїхала група туристів із лісового краю. Вони розповідали про дерева, свободу, і, найголовніше… музику, яку іноді чути прямо з лісової галявини!

У Жирафи заблимала надія.

Вона знала: сьогодні — той самий вечір. Вона має втекти.

Коли останній відвідувач вийшов за ворота, оголосили закриття, і звірі заснули під ритми цвіркунів, Жирафа вже стояла напоготові.

— Час настав! — прошепотіла вона і почала операцію «Місія: Піаніно».

Вона пробиралася повз клітки, перелазила через невисокі огорожі, ковзала по доріжках. Та не все пішло гладко...

— Що за шум, а бійки немає? — пробурмотів спросоння Слон.

— Та то знову Жирафа тікає, — хропів Бегемот.

— Ну, може, хоч цього разу втече! — пробуркотів Пінгвін і знову заснув на льоду.

І от — вона біля воріт.

Але в найважливіший момент перед нею виріс охоронець!

— Стій! А ти куди?!

Жирафа не зупинилась. Вона так хотіла волі, що бігла з розгону й... БУМ! — врізалась у ворота.

Проте цього разу вона не впала. Вона зібралася, пригнула довгу шию і... прослизнула крізь шпарину!

Світ за парканом був справжнім дивом. Світлом місяця залиті вулиці, тихі дерева, запах свободи і… зупинка автобуса.

Жирафа підійшла до зупинки й терпляче чекала. Автобус прибув — двоповерховий, яскраво-жовтий.

Вона ввічливо увійшла, навіть заплатила за квиток монетами, які випали з кишені неуважного туриста. Водій спершу розгубився, але… квиток є, значить — пасажир законний. Та й хто посміє перечити Жирафі?

Її шия пролягала вздовж усього автобуса. Діти сміялись, гладили її, хтось навіть почепив бантик на вушко.

— Наступна зупинка — Ліс! — прозвучало з динаміка.

Жирафа вигукнула щось типу:

— Моя зупинка! Мяяа!

І вийшла.

У лісі було тихо. Туман стелився стежками, а повний місяць підсвічував усе, мов чарівний ліхтарик. І раптом... Жирафа побачила колодязь. Старий, з кам’яною кладкою, трохи схожий на той, з якого вилазять чудовиська у фільмах жахів. Але нашій героїні було не страшно.

— А що, якщо я загадаю бажання?

Вона нахилилась до колодязя і… ЗАВМЕРЛА.

На самому дні, серед ліхтариків-світлячків, стояло ПІАНІНО. Справжнісіньке, чорне, з блискучими клавішами.

— Це... мрія... — прошепотіла Жирафа і стрибнула всередину, мов у чарівну казку.

Вона опинилася в затишному підземному залі. Навколо були лише мох, трохи музичного пилу — і це саме піаніно.

Вона торкнулась клавіш. Легенько. Ніжно.

І почала грати мелодію. Ту, що народилась у її серці за всі ті ночі мрій, втеч і віри.