Казка «Мале, руде, волохате»

Хазяїн

Це сталося одного дощового ранку. Я щойно збирався виходити з дому, коли раптом... щось м’яке і тепле торкнулося мого черевика. Я глянув униз — і завмер. На старенькому килимку, що лежав біля дверей, згорнувшись у клубочок, спало маленьке, мокре, тремтяче створіння. Схоже на шматок зіпсованого рудого светра, але... дихало. І нявкнуло.

Воно було все у болоті, злиплася шерсть, очі ледь-ледь відкривалися. Вушко обвисло, хвостик деренчав, наче промоклий віник. Видно було: злякане, втомлене, і ще й зі слідами собачих лап по боках. Хтось добряче поганявся за цим кошеням...

— Ого, — тільки й сказав я. — Ти хто, прибулець із планети Злих Собак?

Кошеня тремтіло і довірливо дивилося на мене. Ну як такого не взяти додому?

Так у моїй квартирі з’явилося чудо.

Я вимив його — це було як місія з фільму про виживання. Кошеня пищало, як чайник, дряпалося, плюхалося у воду, вилізало з ванни і знову падало назад. Я висушив його феном (так, тепер у мене вдома живе пухнастик з салонною укладкою), а потім насипав корму у мисочку.

І тут сталося... щось дивне.

Кошеня підбігло до миски, вдихнуло аромат — і зненацька застигло. Його очі округлились, як у сови. Воно зробило крок назад, потім — ще один. А потім закричало так, що я ледве не впустив кухоль:

— Ня-я-я-я-а-а!!!

Кошеня кинулася навтьоки — і бах! втаранилося у стілець. Шурх! — полетіло по підлозі, спинилося біля штори і з виглядом постраждалої зірки театру ховається за ніжку столу.

— Що трапилось?! — запитав я.

А потім сам усе побачив. Біля миски сиділо... ще одне кошеня.

Кошеня

Коли мене приголубили, нагодували, зігріли, я подумало — ось воно, щастя! Але раптом — жах! БІЛЯ МОЄЇ МИСКИ! РУДИЙ! ВОЛОХАСТИЙ! ЇСТЬ МОЮ ЇЖУ!!!

Я не встиг добре зосередитись, як уже лежав на підлозі після зустрічі з тим дурним стільцем. Очі залили зірочки, які стрибали, плескали в долоні й верещали: «Оце так кіт!»

Я обережно визирнув з-за штори. Той рудий кошмар сидів спокійно й вилизував лапу. А потім... глянув на мене. Прямо в душу.

Я знову заліз під крісло.

Хазяїн

Я довго не міг зрозуміти, що коїться. Спершу подумав, що у мене галюцинації. Потім, що кіт роздвоюється. А потім збагнув: у квартирі тепер два кошенята. Одне — моє, біле, з очима як у доброго привида. Друге — руде, волохате, ніби зняте з рекламного постера «Рятуй ліс!»

Я не мав уявлення, звідки взявся той другий. Може, він теж прийшов з вулиці? А може... вже жив тут? (Мені стало трохи страшно — що ще живе в моїй шафі?)

Кошеня

Я намагався триматись подалі. Мене дратував кожен рудий волосок на тій істоті! Що він тут робить? Чому їсть з моєї миски?! Навіть коли я біг їсти, я спершу перевіряв кожен кут. А раптом він там, з ложкою?!

Та якось я бавився клубком ниток — крутився, стрибав, качався — і зненацька… тик! Я наскочив прямо на Рудого! Ми обидва завмерли.

Я обнюхав його.

Він обнюхав мене.

Ми понюхались ще раз.

Потім обережно доторкнулися лапами.

— Мяу? — сказав я.

— Мяяу! — відповів він.

І ми… засміялися. Ну якось так: мя-хи-хи!

Відтоді ми стали друзями.

Хазяїн

Одного ранку я прибираю під диваном, дивлюсь — дві пари вушок, два хвостики, дві пари очей. Кошеня біле. Кошеня руде. Бігають разом, сплять разом, навіть їдять з однієї миски (хоча сперечаються, хто перший).

Я поставив ще одну миску. І ще один м’який плед.

Коли я вдивлявся в це чудо-котяче товариство, мене раптом осінило:

— Хм… Кошеня — біле. Інше — мале, руде, волохате… То це ж і є — «Мале, руде, волохате»!

Мораль:

Не завжди друг приходить одразу. Але якщо ти дасте комусь шанс, навіть рудому й волохатому, — він може стати твоїм найкращим другом.