Казка «Хто найкрасивіший?»

Якось після великої сніжної хуртовини в одному дворі з'явилося два чудернацькі сніговики. Їх виліпили дітлахи – один стояв біля гойдалки, другий — навпроти, поруч із дерев’яною лавкою. Вони вийшли зовсім різними: один був стрункий і трохи кривенький, з перекошеною шапкою на боці, а другий — круглячок, наче кулька для боулінгу, з морквяним носом як у справжнього лісового ельфа.

І хоча мороз щипав за снігові боки, вони одразу почали… сперечатися. Бо були не просто сніговики — а справжнісінькі самозакохані хвастуни!

— Ну що, друже, — протяг Перший Сніговик, з гордим виглядом покручуючи свій морквяний ніс, — думаю, не треба навіть голосувати: я тут найкрасивіший. Подивись на цей профіль! Морква – ідеальної форми, оранжева, як захід сонця в Карпатах!

— Тю на тебе! — пирхнув Другий Сніговик. — Твій ніс виглядає, наче його хтось з’їв наполовину і поклав назад! А от мої ґудзики! Подивись! Чорненькі, кругленькі, ідеально симетричні. Неможливо відвести погляд!

— Та ти смішний! — розреготався Перший Сніговик. — Твої ґудзики більше схожі на обгорілі оливки. Мої ж — блищать і переливаються, мов зорі на небі! Я сам їх вибрав — з кришталевого льоду, між іншим.

— А шапка? Подивись на мою шапку! — не здавався Другий. — Це не просто відро! Це модний циліндр! Вичищений до блиску, хоч у ньому суп вари!

— Суп?! — пирснув зі сміху Перший. — Воно так блищить, бо має дірки — сонце прямо крізь них проходить. Тримайся, щоб вітер не здув цей суповий циліндр тобі на спину!

Другий Сніговик образився й почав крутитися навколо себе, намагаючись у снігу-дзеркалі знайти оті «дірки». Але сніг був не надто відбивальний, а ще й заважала його кругла снігова спина.

— Та заспокойся ти, я жартую! — хмикнув Перший. — Трохи гумору ще нікому не завадило.

Другий щось пробурмотів, сердито тричі поворухнув носом і зненацька зойкнув:

— Ой, дивись! Дракони! Летять прямо на нас!

— Що? Де?! — перелякано завертівся Перший, аж сніжки з голови посипались. — Які дракони?! У грудні?!

— Ну, може, зимові! — не зупинився Другий. — Диви, он за хмарами!

Поки Перший Сніговик крутив головою й вдивлявся у небо, Другий хутко підскочив і — хап! — вищерблену, але ще цілком гідну морквину з його носа — собі в кишеню!

— Ага! — переможно вигукнув він. — Тепер у мене два носи! Один для краси, другий — про запас!

— Гей! Ти що робиш?! — обурився Перший. — Це моя морквина! Поверни назад!

— Нізащо! — задер носа (тепер два одразу) Другий. — Усі в моді з одним носом, а я — інновація! Двоносий стиль! Я найкрасивіший! І наймодніший!

— Та ти з двома носами схожий на морозну капусту! — відрізав Перший. — Якщо й є у тебе стиль — то хіба для виставки снігових монстрів!

Почалась суперечка. Один кричав про ідеальні ґудзики, інший — про свій «подвійний нюх». Перший вихваляв свою статуру, Другий — відро-шапку. Сніг навколо вже почав топитися від їхнього гарячого словесного батлу!

Аж раптом… сонце!

Тихо, лагідно виглянуло з-за хмар і послало теплий промінчик просто на двір. Сніг блиснув, потік. І сніговики… почали танути.

— Е-е-е, стоп… — занепокоївся Перший. — Мені здається, мої ноги щезають!

— І вуха мої сповзли в сніг! — заволав Другий. — А-а-а! Врятуйте мої носи!

Та було пізно. Сонце не цікавили модні відра, блискучі ґудзики й снігові батли. Воно гріло землю. А сніговики поволі зменшувались… і зникли.

Залишилась лише морквинка, два гудзики, трохи мокрого снігу… і тиша.