Казка "Балакуча Гітара"

Дитяча музична казка з пригодами та несподіванками

У маленькій, але дуже затишній квартирці на сьомому поверсі жив-був чоловік на ім’я Павло. Він був звичайним програмістом, але мав одну незвичайну пристрасть — дуже любив музику. В кутку кімнати, на спеціальній підставці, стояла його улюблена гітара — лакована, блискуча, з теплим медовим кольором деревини та акуратними срібними кілочками. Але ця гітара була не зовсім звичайна. Вона… говорила.

Так-так! Щойно Павло зачиняв за собою двері, гітара оживала:
— Ох, нарешті він пішов! Я вже думала, що ніколи не перестане грюкати по мені своїм незграбним плектром! — починала буркотіти вона.

Її звали просто — Гітара. Хоча вона воліла б якесь артистичне ім’я, типу Донна Струна чи Соль-Мі-Фа, але Аркадій, папуга, який жив у тій самій квартирі, назвав її «Балакуча музична неприємність». І так і закріпилося.

Аркадій був поважним папугою із зеленим пір’ям, чорною смужкою на шиї, як краватка, і характером справжнього коментатора з талантами коміка. Йому постійно щось не подобалося — то шум із телевізора, то новий корм, то запах шампуню, а найбільше — ця невгамовна Гітара.

— Ну скільки можна триндичати?! — бурчав він, злітаючи на лампу. — Я тут репетирую серіал про лікарів, а ти знову свої ламентні сонати!

— Це не ламентні, це — емоційна імпровізація! — обурювалась Гітара, аж натиском лопала собі струни.

Час минав, і Павло щоразу дивувався: чому струни так швидко псуються? Він міняв їх ледь не щотижня, але поступово терпіння його вичерпалося. Одного дня він кинув оком на інструмент і пробурмотів:

— Мабуть, настав час тебе замінити. Поставлю на полицю. Нехай буде декором…

Гітара затремтіла. Декором?! Вона — інструмент, який чув кращих музикантів цього міста, який грав і сум, і радість, і рок-н-рол, і колискові — і її зроблять меблевою прикрасою?

З того дня вона… замовкла.

Навіть коли Павло торкався її пальцями, вона відповідала тьмяним, майже невидимим звуком. Без душі. Аркадій, спершу щасливий через тишу, скоро помітив дивне відчуття порожнечі.

— Щось не те… — задумливо пробурмотів він. — Немає що сварити — нема як жити.

Папуга намагався розговорити Гітару, жартував, пародіював телеведучих, навіть приносив їй на гриф вітальну листівку з написом: «Повертайся, гучна крихітко». Але все марно.

І от одного разу до Павла завітав його старий друг — Андрій, веселий хлопець з довгим хвостом волосся, яскравою сорочкою і з блиском у очах. Він був фронтменом молодої музичної групи, яка грала на весіллях, фестивалях, і навіть у метро, але останнім часом їм бракувало справжнього живого звуку — теплого, глибокого, душевного. Такого, якого не даси жодним електронним синтезатором.

Павло показав йому свою гітару:
— Вона колись була чарівною. Але щось зламалося. Не в механіці — в душі…

Андрій взяв Гітару в руки, м’яко провів пальцями по струнах, і… щось прокинулося. Ледь чутне, ніжне тремтіння. Мелодія, як перший промінь після грози.

Гітара відчула: це її шанс.

З того вечора все змінилося. Вона поїхала жити з Андрієм і його бандою — мандрівною, галасливою, трохи розтріпаною, але щирою. Гітару нарешті не лише грали — її слухали, берегли, доглядали. Аркадій, до речі, не розгубився: записався до них у гурт як бек-вокаліст (хоча іноді влаштовував сольні номери зі своїм “Швидко, штучне дихання!”).

Гітара подорожувала світом: виступала під зоряним небом, співала з вогнищем у ритмі серця, бринькала під дощем на даху автобусної зупинки і навіть виступала в телешоу, де коментатор назвав її “найхаризматичнішим інструментом року”.

Тепер вона точно знала — її місце не на полиці, не в тиші, не в мовчанці. Її місце — серед людей, де її чують. Бо кожен має свій голос. І навіть якщо він спочатку дратує когось, він комусь — стане музикою життя.

Мораль:
Навіть якщо здається, що ти всім набрид, просто ще не зустрів тих, хто почує тебе по-справжньому.