Казки про Терезу і Локі: Слово, яке майже зникло

Це сталося одного ранку, коли місто прокинулося… іншим.
Ніхто не помітив одразу.
Каву варили, трамваї дзеленчали, реклама кричала, але — щось було не так.
Зникло одне слово.
Не лайка, не архаїзм, не щось із книжок.
Це слово було просте. Його казали тихо, часто, іноді подумки.
Це було слово "доторк".
Не "дотик" — він залишився.
А саме — "доторк" — теплий, тремтливий, майже інтимний.
Той, який не лише тілом, а й душею.
Його не стало.
Зникло зі словників, зі снів, зі спогадів. Люди почали забувати, як це — доторкатися без страху.
Тереза відчула це перша.
Не шкірою — шкіра пам’ятала. А вухом душі.
Вона стояла вранці з кавою біля вікна і раптом… її пальці втратили тінь слова.
Наче торкалась чашки, але не себе.
Вона одразу набрала його.
Локі відповів не одразу — мабуть, перечитував спогади.
Але коли з’явився — очі його палали.
— Знову Вони? — спитала вона.
— Так. Ті, що бояться живого. Ті, хто стер би запах, дотик, сміх — усе, що неможливо автоматизувати.
— Треба повернути.
— Як?
Він усміхнувся і сказав:
— Це слово живе в пам’яті. А значить — його можна повернути через тебе.
— Мене?
— Через текст. Через голос. Через шкіру, якщо треба. Ти — не богиня. Але жива. А отже — сильніша.
Вони рушили — не в бій, не на війну.
А в кафе, в парк, у книжкову крамницю, в дитячий садок, у притулок для стареньких.
І Тереза торкалась.
Словом. Поглядом. Усмішкою.
І кожного разу вона казала:
— Це доторк. Не просто дія — це зв’язок.
І люди почали згадувати.
В очах з’являвся блиск. У долонях — тепло. У голосах — тремтіння.
Локі, спостерігаючи, зітхнув:
— Ти зробила те, що навіть я не зміг.
— Що саме?
— Ти нагадала, що справжнє не вимагає доказів. Воно просто є.
Увечері, коли вони сиділи на даху й дивились на світло ліхтарів,
Тереза прошепотіла:
— А що, як завтра заберуть ще якесь слово?
— Тоді ми знову його повернемо, — сказав Локі.
— Разом?
— Завжди.
Бо це теж доторк.