Казки про Терезу і Локі: Букет вічності

Коли Світло поїхав на курси підвищення кваліфікації, десь на край веселкового спектру, де вчать сліпуче світитися навіть у похмурі дні, Тереза не здивувалась. Вона завжди знала, що він не її і колись поїде. Він був яскравий, легкий і молодий. Як ранковий легкий промінчик в дзеркалі після її безсонної ночі.

Зате Локі залишився. І тепер вони з Терезою знову були вдвох, як раніше, колись, тоді… ще до Світла, до війн, до того, як світ раптово став вже непридатним для легковажної любові.
— Ти скучила? — спитав Локі з усмішкою, в якій можна було потонути або воскреснути.
— Щось ти постарів, Локі. Наче бог, а волосся сивіє.
Він не образився. Він не міг цього зробити серед людей.
Бо як не крути, а образити може тільки рівний! 
А Локі — бог. І, як він сам собі повторював, не підвладний людським ураженням.
Хоча… Тереза була винятком. Не раз і не два вона ламала його божественну рівновагу.
Він не розумів: чому вона сказала це?
Навіщо вона щоразу тікає , коли вони залишаються вдвох? Чому сміється і одразу ховає очі?
Але цього разу щось змінилось.
Тереза прийшла додому увечері, перевдягнулася в довгий халат із м’якого натурального шовку, і зупинилася з виразом обличчя жінки, яка вже не поспішає ні до кого. Вона подивилась на Локі, торкнулась його руки і зітхнула:
— Пробач. Я просто... іноді дурна. І страшенно боюся тебе втратити.
Локі мовчав. Він — вічний. А вона мине... 
Але в цю мить він відчув, що боїться втратити її більше, ніж увесь свій Асґард.
І ось тоді він точно зрозумів: він давно її кохає. 
Ту саму дівчинку, з якою возився ще тоді, коли вона вірила, що світ справедливий.
Ту жінку, яка вже втрачала багато, навіть себе, навіть частину надії.
— 53! — прошепотіла вона, — це вже не вік для кохання.
— А для мене, — відповів він, — це нарешті твій вік. Трохи вогню, трохи радості, трохи блаженства...і багато, дуже багато відчаю! 

Локі жив вічно. А Тереза — ні.

Він любив її давно. Сам ще цього не розумів, коли вона у штанцях на лямках носила насіння в кишенях і плутала його з "тим симпатичним дядьком із книги по міфології".
Тоді він з’являвся зрідка у снах, у напівсмішних дивинах, у вигляді її білого кота з різними очима, який завжди сидів на її підвіконні в найтривожніші дні.
Вона росла і забувала. А він не зникав. І не забував. 
Залишався в нотах, які вона вчила, у книгах, які читала ночами. У фразах, які сама собі повторювала, наче молитву:
"Ти витримаєш. Інакше бути не може!"
Колись він був для неї казкою.
А потім — старшим братом.
А потім — другом, який не зрадив.
Він терпів її перше кохання, її поїздки в Париж, її тріумфи і падіння, її дітей, її хвороби, хвороби дітей, її страхи. Терпів навіть тоді, коли вона втратила себе і ходила, наче тінь. І навіть тоді, коли знайшла Світла, такого нового, іншого, неначе весняний сніг.
— Пам’ятаєш, як я розбила  палець і не могла більше грати на роялі? — запитала вона якось, несподівано, коли вони сиділи на терасі і Локі закутував її ноги ковдрою.
— Ти сказала, що в цьому вся музика — в болі, — відповів він.
— А ти зник на три роки, — прошепотіла вона.
— Я боявся. Що зроблю з тебе музику.
Вони мовчали. І за цим мовчанням стояли тисячі моментів. Всі ті миті, які не помічають чужі, але бачать ті, хто поруч десятки років.
Вона подивилась на нього і вперше побачила, що він постарів не зовні.
У його погляді оселився страх. Страх втрати. 

І їй захотілось повернути йому все: свої перші листи, які писала, коли була самотня. Свої сни, де він приходив у шкіряній куртці, пахнучи осінню і байком. Свої дотики, яких ніколи не наважувалась дати.
— Я завжди тебе кликала, — сказала вона.  Просто не голосом.
— Я завжди тебе чув, — відповів він.  Навіть коли ти не вірила в мене.
Він простяг руку  і вона поклала свою.
І в тій руці були всі її літа, всі її діти, всі її відкриті і закриті вікна з дощами і грозами. 

Це був вечір, коли повітря стояло густе, як мед.

Він був за дверима. Він чув. І відчував кожен її рух.
Вона нічого не просить. Вона ніколи нічого в мене не просила. Чому? — подумав Локі -- 
І, може, тому я залишався з нею так довго.
— Я більше не вмію жити легко, — раптом сказала вона. Це  прозвучало ніби  вирок.
— А я більше не хочу бути без тебе, — відповів він, заходячи.
На ньому була стара облита червоним сорочка, в якій він колись навчав її змішувати вино з гранатовим соком. Вони сміялись тоді півночі. Вино було старе червоне і молоде рожеве. 
— Ти — бог, — сказала вона, не піднімаючи очей.
— І що з того? Я не безсмертний у тобі.
Він наблизився. Вона зупинилась. Їхні тіні сплелись на стіні, як у театрі тіней.
— Я можу дати тобі вибір, Терезо.
— Вибір?
— Так.
Його голос став глибоким, наче щось архаїчне прокинулося всередині.
— Або ти залишаєшся людиною  і ми маємо ще, можливо, десяток років. Може, менше. Може, більше. Справжніх. Зі смертю, хворобами, часом.
— Або?
— Або я роблю тебе частиною себе. Ти залишишся, ти перестанеш бути смертною.
— І що я втрачу?
— Сльози. І пам’ять. І сміх. І час. І страх. І дітей.  Себе.
Тиша.
Потім вона сказала:
— Я не хочу вічності без себе. Я — це мої злети, це мої  втрати, моє щастя, моя пам'ять.... 
— І твої руки, — прошепотів він. — І твоє серце.
Вони стояли близько. Так близько, що кожна її зморшка була для нього видна, але в ту мить стала наче священна. Бо в них було стільки життя! Її життя. Її вік. Її шлях.
— Я вибираю жити, — сказала вона — З тобою. Доки зможу. А потім ти пам’ятатимеш.. .За нас обох.
Він притис її до себе. Вперше. 
Без звичних жартів, без мерехтіння ігор. Як той, хто більше не ховає своє справжнє. 
— Добре. Я запам’ятаю. Я запам’ятаю все.

День згасав у золоті, мов старий пожухлий лист, який хтось довго тримав у пальцях рук. Локі тримав чашку з гарячою кавою, яка в його руках ніколи не остигала. Тереза — свою, в якій все було по-людськи: то остигло, то підгоріло, то з гірким осадом на дні.
— Знаєш, — сказала вона — Мене завжди бентежила ідея вічного кохання.
— Бо вона здається надто казковою?
— Ні. Бо вона — егоїстична.
Локі мовчки слухав. Його тиша завжди знак поваги і ніколи байдужості.
— Я не хочу, щоб мене кохали вічно.
— Чому?
— Бо це означає, що хтось страждатиме вічно, коли мене не стане.
— А якщо кохання — це не біль, а пам’ять?
— Тоді я погоджуюсь. Але тільки тоді.
Вона випила останній ковток і гірко посміхнулась:
— Розумієш, Локі, ми всі тут тимчасові. І, може, сенс не в тому, щоб бути вічними одне для одного. А в тому, щоб бути реальними у кожній хвилині.
— А як же я? — спитав він — Я не маю хвилин. Я поза часом. У мене  вічність.
— То навчись вимірювати її тим, що минає. Мною.
Він довго мовчав. Потім сказав:
— Я завжди думав, що вічне кохання це дар. Але, мабуть, це тільки зручна втеча.
— Від чого?
— Від страху жити на повну. Тут. І зараз. З тим, хто має початок і кінець.
Вона доторкнулась до його пальців.
— Любов не міряється тривалістю. Вона міряється присутністю.
Локі заплющив очі.
Він — бог часу, хаосу, жартів, перевтілень і трансформації.. .Але саме зараз він був… людиною. Бо вперше прийняв: справжнє кохання має сенс, навіть, якщо не вічне, але коли його вистачає на все життя.
На одне. Коротке. Але неосяжне, як Всесвіт.

Наступного ранку в квартирі щось змінилося. Поступово ставало тихіше.