Казки про Терезу і Локі: Як з'явився Світло

— Я всиновила Світло, — сказала Тереза, дивлячись на Локі, таким  звичайним тоном, ніби щойно купила нову лампу в IKEA.

— Перепрошую? — Локі щойно з'явився з кухні, де матеріалізувався з чергової своєї пригоди. В руках у нього були великий жезл і мокра парасолька. Своє приладдя він струсив від крапель і поставив елегантним рухом в велику вазу в кутку кімнати.

— Світло. Я його всиновила. Я знайшла його на сходах біля квартири. Він тремтів. Я завела його додому... і ось він тут. Ми вже попили теплого молока з тістечками софіоні.

Локі витер руки і повільно підійшов до неї, наче не до кінця розуміючи, чи жартує вона. А Тереза не жартувала. Світло стояв біля вікна — напівпрозорий, високий, мов ранкова зірка перед світанком. На ногах в нього Локі помітив Терезині гостьові капці. Він вже був майже людиною. Чоловічої подоби, але не такий, як все, що їм було відомо. З дивоглядним ясним обличчям, з якого виходили хвилеподібні промінці, згасали і знов запалювалися.

— Він здебільшого мовчить, — сказала Тереза. — Але потроху відповідає мені. Очима. І думками, якщо прислухатися. А ще час від часу світиться.

Локі зітхнув. Легка іронія блукала в його очах, але поруч із Терезою вона швидко зникала. Бо де Тереза — там усе має свій сенс. Навіть якщо його одразу не видно.

— Якийсь він штучний... несправжній. А! Я розумів, це сон, — розсміявся Локі та швидко замовкнув і знову став пильно роздивлятися гостя.

— Це не сон. Хоча… ми з тобою іноді живемо на межі сну й казки.

Світло стояв мовчки і дивився на них цілу вічність. Його очі не мали кольору, але в них була вся веселка.

— Ти даси йому ім’я? — спитав нарешті Локі.

— У нього вже є. Але нам його не вимовити. Я називаю його Світло. І він не проти бо сам попросив. 

— Чому він прийшов до тебе?

— Якщо чесно, я не знаю. Мабуть, бо я більше не можу бути на самоті у темряві. Ти іноді залишаєш мене саму... І він шукав когось, хто впізнає його серце. І я впізнала.

Локі дивився на Світло довше, ніж хотів.

— Ти не можеш просто довіритися йому. Це ж не фея Дінь-Дінь з казки.

— Це ще гірше. Феї можуть зникнути. А він — залишиться. Він не приніс подарунків чи чарівного пилу. Він обрав нас для порятунку.

— Чийого порятунку? Його чи нашого? — обурено спитав Локі.

Тереза не звернула увагу і пішла на кухню варити каву. Світло рушив за нею. Він не йшов, а рвучко ковзав, мов курсор на моніторі.

— І що тепер? — Локі притулився до одвірка.

— А тепер ми житимемо з ним. Якщо він захоче. Або винаймеш йому квартиру поруч.

Локі здивовано скинув бровами і ледь не поперхнувся кавою на мигдалевому молоці. Світло торкнувся пледа на дивані — і той сам засвітився, як якщо б у тканину вплели зорі. Тереза підійшла до нього.

— Світло, якщо хочеш — залишайся.

Світло кивнув. І в ту мить у будинку стало тепліше.

Локі вийшов на балкон. Небо вже темнішало, але в ньому прокидалося щось нове. Місто надвечір ставало повільнішим і тихішим. Потім сонце сховалося за останніми дахами і оксамитова синь огорнула все навколо. Локі повернувся до кімнати і здивовано пошукав очима прибульця.

— А де Світло? — спитав він Терезу і грайливо взяв тістечко з кошика на столі.

— На даху, — відповіла Тереза. — Каже, йому треба перевірити, як тримаються хмари.

Локі насупився.

— Перевірити хмари... Це взагалі про що?

У цей момент зі сходів, що вели на дах, спустився Світло і став у дверях. На ньому був плащ з капелюхом, який Тереза колись купила на блошиному ринку. Капелюх трохи світився зсередини.

— Я думав, що хмари сьогодні важкі. Але вони просто сором’язливі. Насправді їм хочеться світитися, — сказав він, струшуючи з плеча пил неба. — Ти ж відчуваєш, який день на запах? Сьогоднішній пахнув персиками.

Локі насупився і дивився на нього пильно. Все в Світлі було дивне. Його голос був як шепіт сторінок, коли ти гортаєш їх і ще не знаєш, чим усе закінчиться. Його рухи були ніби вивірені до нанометрів. І ще це сяйво від обличчя, схожого на білий кристал, що сяяв зсередини: не надто яскраво, але тепло, приємно для ока.

— Як ти навчився говорити? — вражено спитав Локі.

Світло усміхнувся:
— Я слухав вашу розмову і спробував підлаштуватися. Я спитав себе: "Який звук має доброта, коли вона поруч з Терезою? Яке слово обирає Локі, коли здивований, але не хоче цього показати?" Так я навчився.

Локі зітхнув:

— Швидко ж ти вчишся... Я не знаю, як до тебе ставитися. Як довіряти?

— Я теж не знаю, ким бути. Але мені добре з вами. Я можу дихати. І відчувати.

— А це — достатньо щоб напрошуватися в нашу компанію? — спитав Локі.

— Якщо хочеш, можу стати чайником. — Світло розплився у жартівливих поклонах. — Або календарем. Або цукром у твоїй каві.

Локі раптом засміявся. Перший раз відкрито. Потім сказав:

— Добре. Слухай, раз ти хочеш бути з нами, буде тобі випробування. Я давно шукаю один старий ключ. Кажуть, він відчиняє комірку, в якій зберігається час.

— Справжній час? — вигукнула Тереза.

— Ну, або щось на нього дуже схоже.

— Я знайду, — сказав Світло. — Якщо він десь є, він уже промовляє до мене.

І він пішов. У шкарпетках і капцях. У капелюсі. Уперед, крізь стіну, що раптом розкрилася в вечірній сад із розарієм і кущами. Трава слухняно розступалася перед ним, а золотистий промінчик сонця стрибав попереду, ніби вказуючи шлях.

Локі подивився йому вслід, доки стіна не стала знову стіною. Потім глянув на Терезу.

— Це справжнє диво, — сказав він.

— А ти вже не боїшся?

— Я? Ніколи! Будеш піцу на вечерю?

Тереза кивнула.

Вони мовчки посиділи ще трохи. Чайник закипів. Ніч пахла персиками.

А хмари таки світилися. Трохи сором'язливо. Як і сказав прибулець.

Світло ж тим часом знайшов ключ у самому центрі старого саду, серед квітів, що ледь світилися на заході сонця. Він простяг руку — і ключ впав йому в долоню, наче давно чекав.