Казки про Терезу і Локі: Немора

Далеко за кордонами мап і віри, серед степу, що співає вітром, жила істота. Її звали Немора.  Вона ніколи не приходила сама і її ніколи не кликали. Немора просто була. Тому, що її ніде не залишали.
Коли зникають сліди на снігу, а вікна ще зберігають тепло людських поглядів — вона з’являється.
Це та сама Немора, яка не входить, не стукає, не шелестить — просто настає. 
В її волоссі — павутиння часу. На пальцях — відблиски доторків, які вже не повторяться.
Вона не говорить першою. Її не видно цілком. Лише натяки: тінь у дзеркалі, шепіт у скрипі підлоги, знайомий запах арамату, коли ніхто не користувався парфумами.
Ти згадуєш — і вона вже тут.
І не важливо, кого саме: бабусю, перше кохання, собаку, якого втратила в дитинстві.
Немора не вибирає обличчя. Вона — форма.
І лишається доти, доки ти не видпустиш. Доки не скажеш собі:
"Я пам’ятаю. Я не боюся. Я відпускаю".
І тоді вона зникає.
Але ніколи не йде.

 Її навіть не звали в казки. Її не згадували в молитвах. Вона знала — всі двері замкнені, навіть ті, що без замка. Але завжди була поруч. 
І ось якось — у перший день березня — Локі відкрив одну з таких дверей.
— Хто ти? — спитав Локі.
— Та, кого ніхто не кликав, — відповіла Немора. Але я все одно приходжу.
— У моєму місті більше немає місця для тіней, — сказав він.
— То зроби нове місце, — прошепотіла Тереза, яка завжди чула навіть мовчання.
І він зробив.
Немора увійшла. Уперше її не вигнали.
Локі відчув — повітря стало іншим. У ньому з’явився присмак гіркуватої правди. Адже кожен колись був тим, кого не обрали. І кожен має в собі трохи Немори.
Тереза подарувала їй ключик із дерева — символ запрошення. Вперше Немора відчула: вона є. Вона -- частина історії. Її не бояться. 
І зітхнула.