Казки про Терезу і Локі: Колір персика

Спочатку була нова серветка. Нічого особливого, просто тиха кав’ярня біля парку, де Тереза ховалася від надмірного гомону міста. Серветка була не білою, навіть не бежева, а соковитого персикового кольору. 
— Дрібниці, — сказала Тереза та… глянула вдруге. Сподобалось. 
Потім з'явилася підставка під гаряче. Опинилася в сумці з покупками. Тереза не пам’ятала, щоб її брала, і точно не планувала такої покупки. Персикова. М’який пластик з тонким ребристим візерунком. Вона залишила її через цікавість. А нехай буде! 
А далі все пішло швидко. Обкладинка нового блокнота. Квитанція в поштовій скриньці. Погляд випадкового перехожого — теж персиковий, якщо знаєш, що таке сінестезія.
От же ж Локі!— подумала Тереза. — Знову ти?'
Локі не з’являється офіційно. Він проникає через дрібниці. Його інструмент — це зрушення. Ледь-ледь помітне. Він не ламає, він трохи ставить під сумнів.
Тереза завжди жила у чорно-біло-червоному світі. 
Це був її код, її спосіб навігації. Вона вміла бути сильною, лаконічною, зрозумілою. 
В її гардеробі майже не було інших барв. 
В домашньому інтер'єрі теж. Так вона сприймала світ. І так їй було в ньому комфортно. 
Чорне — це чорне. Біле — біле. Та червоне. Тут не треба пояснень. 
Все очевидно і зрозуміло. 
Але з появою персикового щось стало не таким. І Локі, як завжди, нічого не пояснював. Просто дивився з кута кімнати, розгойдував крісло, ніби пробуючи ритм нового життя.
— І що ти хочеш цим сказати? — спитала вона.
Локі промовчав.
А потім, потрошку, але дуже швидко, в домі з'являлося безліч дрібних і не тільки речей персикового кольору. 
Тереза ще не вирішила, чи приймає цей колір. Але вже не могла його позбутися. Це було щось нове, не її, але вже і не чуже. 
Здається, у кожної жінки є колір, що приходить сам. Може тому, що настає час змін. 

І якщо поруч з вами сидить Локі,  просто дозвольте йому трохи порушити порядок.
Можливо, за цим є щось приховане. Але нехай 
залишається загадкою.

Після того, як Локі підсунув Терезі персикові окуляри, вони пішли до маленького кафетерію. Там усе було простим і затишним, але тепер, з новим відтінком у голові, навіть звичайна кава здавалася Терезі особливою.

Тереза взяла звичайний стаканчик кави, але коли вона піднесла його до губ, то відчула не просто тепло напою, а м’якість світанку і ніжність перших променів сонця, що грають на стінах.

Локі стояв поруч, з легкою іронією в погляді, ніби знаючи, що Тереза готова до різнокольорового життя. 
Він запропонував їй прогулятися містом, де навколо все несподівано набуло персикових відтінків, ніби хтось розсипав по вулицях тепле пастельне світло. 

Вони йшли. Тереза з кавою в руках, Локі поруч, і місто ніби перетворювалося на маленьку виставу, де кожен колір, кожна тінь, кожен звук були частиною різнобарвної історії, що лише починалася в її житті. 

— Бачиш? — мовив Локі, — світ не завжди такий, яким здається. Тереза вчилася його бачити по-новому.

Вона йшла, ковтаючи каву і поглинаючи цей новий, персиковий світ, що несподівано став їй близьким.

Цієї ночі місто дихало глибше, ніж зазвичай. Може, тому, що нарешті не було вітру. А може, тому, що Тереза знову вибралася на дах. Її пальці обіймали два паперові стаканчики з кавою — один для себе, інший для нього. Вона завжди брала два. Навіть коли не була певна, чи він прийде. Бо є речі, які не залежать від упевненості. Як світанок. Як віра в те, що дива приходять без попередження.
Білий кіт, той самий, що виглядає як хмарка з хвостом, сидів поруч і пильно дивився на небо, ніби теж чекав когось. Можливо, у нього була своя угода з Локі. Вони завжди розумілися без слів.
Тереза дивилася на нічне місто й думала про цілителів.
— Асклепій, — прошепотіла вона, син Аполлона і Короніди — він мав жезл зі змією. Аполлон — той умів не тільки грати на кіфарі, а й лікувати.
Асклепій заплатив своїм життям за одне повернення. Прометей узагалі заплатив за людей своїм тілом, хоч і Титан... Хірон — той був особливим. Кентавр, але людяний. Поранений, але мудрий бо страждав... 
Їй подобалась думка, що навіть серед давніх богів і героїв були ті, хто не воював, а лікував. Той, хто знав сутність болі, але не відвертався від неї.
— А у вас були такі, Локі? — мовила вона в ніч, ніби він уже стояв поруч. — У вас, північних, з вашими бурями й вовками, з вашими рунами й кінцем світу...
Кіт повернув голову — або їй здалося — і наче всміхнувся.
— Ні, не було, — почувся голос. Не голос навіть, а вібрація, ніби думка її власна злетіла трохи вище. — Ми не лікували. Ми виживали.
— А ти? — спитала вона вголос. Ти ж інакший.
— Я сміявся, — відповів він. — І давав людям відчуття, що світ не лише біль. Це теж лікує. Знаєш, як важко зцілювати тих, хто вже не вірить, що може бути смішно?..
Вона усміхнулася. І підняла одну каву угору.
— Я знала, що ти десь близько.
Тінь майнула через сусідній дах. Тінь чи просто рух повітря — хто знає. Але другий стаканчик кави уже не був зайвим. Бо Тереза завжди знала: він не змусить чекати довго.

— Знаєш, — мовив Локі, граючи кришечкою від стаканчика, — мені здається, ти мене трохи засуджуєш.
— Я? — Тереза ледь посміхнулась. — Я просто навчилась розрізняти, коли це — гра, а коли — спроба спалити міст.
— А раніше не вміла?
— Раніше я будувала мости. Навіть там, де болото, змії і "тимчасово".
Він замовк.
На диво, не з іронією. Зі смутком. Так буває, коли навіть трикстеру хочеться, щоб його хтось зрозумів.
— Може, я не завжди хотів зла, — прошепотів він.
— Я знаю. Але ти завжди хотів влади.
Це не те саме?
— Іноді — ні. Але тільки якщо ти готовий лишитись без неї, коли на кону — живе.
Вітер хитнув гілку. Тереза подивилась вгору. Там було світло.
Локі теж глянув.
— То що тепер?
— А тепер я зроблю чай. А ти посидиш, не зачепиш нічого і трохи побудеш просто людиною.
Він зітхнув. І на мить перестав блистіти.

Місто спало. І з ним  усі його тіні. Локі сидів на дахові, сам, але вперше  не самотній. У повітрі зависала прозора нитка  її могла бачити лише Тереза. Вона зв’язувала все: зорі, час, людей і навіть Локі.
— У цьому місті є місце, де ніколи не кричать, — сказала вона.  Але сміються.
— Я вже не вмію сміятись, — відповів він.
— Тоді пора вчитись наново.
Вона повела його до найменшої вулички  — вузької, як дихання перед сльозами. І там жила дівчинка. Її звали Ліза. Але всі називали її Тиша. Бо вона не говорила. Але... сміялась.
І її сміх був як музика, яку не напише жоден композитор.
— Вона чує кольори, — прошепотіла Тереза. — І сьогодні вона почула твій.
Локі подивився на дитину. Вона збудувала з камінців лабіринт — один вхід, один вихід, але шлях щоразу інший.
Вона підійшла, простягла йому камінь — молочно-білий. У ньому  вібрація ноти мі дієз.
Він згадав, що казала Тереза:
— Твій колір — білий.
— Твій камінь — опал
— Твоя нота — мі дієз.
— Твій день — неділя.
— Твій місяць — березень, коли ще не весна, але вже не зима.
— Твоя година та, коли всі ще сплять...