Казка 1. Калюжка

Жила-була у світі калюжа. Всі навколо любили її і звали ласкаво Калюжкою. Була вона дуже охайна і завжди стежила за собою. У воді нікому не відмовляла - хоч собаці бродячому напитись, хоч горобцям скупатися – завжди, будь ласка. Калюжа просила всіх птахів приносити їй камінчики й вистилала ними дно, щоб вода була чиста і прозора. Жаб вона від спеки рятувала, але оселятися не дозволяла - надто вже вони галасливі та неохайні. Жив у калюжі великий старий Жук-плавунець, якому вона дала притулок в посуху, - чистив дно і доглядав за порядком.

Так і жила Калюжка, радіючи з сонечка, яке яскраво виблискувало на її поверхні. Вона не боялася спеки та посухи, не страшно було їй пересохнути. У найглибшому місці під великою каменюкою пробилося до неї джерельце. Калюжка розуміла, як їй пощастило - від птахів і звірів чула вона моторошні історії про висохлі калюжі, випиті насухо тваринами або вичерпані людьми для поливання.

Дощику вона теж раділа, але до зливи ставилася з побоюванням. Дощик приносив новини і додавав до її воді різні відтінки й пахощі. Зливові ж потоки несли сміття і бруд, заливали все навколо, і ось вже сама Калюжка не могла зрозуміти - хто вона і де вона? Минали дні, вода спадала, багнюка осідала і тільки потому Калюжка знову ставала сама собою.

А ще у Калюжки була мрія - вона хотіла, щоб в ній оселилася рибка. Нехай найменша! Тоді вона, хоч і велика, але все ж таки калюжа, могла б уявляти себе озерцем, або хоча би ставочком. Від Жука-плавунця вона знала, що риба народжується з ікринок, але де їй взяти ту ікринку? Найближче озеро далеко, старий Жук туди не долетів би. А птахи взагалі не розуміли, чого від них хоче Калюжка...

Так і жила вона, мріючи потихеньку. Дні змінювалися на ночі, погожі дні на негоду... Калюжка все приводила себе до ладу - вирівнювала дно, пересувала камінчики та вихлюпувала сміття на бережок, складаючи його в акуратну купку. Сміття потім розтягували птахи - кому гніздо будувати, хтось просто про чистоту дбав на водопої.

Одного спекотного дня Калюжка помітила у небі двох чайок, вони кружляли, поступово знижуючись... Один з птахів тримав у дзьобі щось маленьке, блискуче і вочевидь живе! Другий спустився нижче, метушливо кружляючи й виглядаючи здобич у прозорій воді. Калюжка вкрилася брижами, захвилювалася. Низенький очерет, який ріс по берегах, зашумів.

Калюжка збагнула, відчула, що у дзьобі в чайки затиснута рибка! Найбільше за все на світі вона хотіла, щоб птах впустив рибку у воду! Вона зуміла б сховати, захистити її від хижих птахів! Найближча чайка розчаровано крикнула, не вгледівши у воді здобичі, і Калюжка завмерла від страху, що птахи полетять геть.

Вона з силою заграла, заплескала хвилями, влаштовуючи вири й піднімаючи з дна вихори піску – наче у воді гралися зграйки рибок. Жадібні птахи голосно закричали та кинулися вниз. А у повітрі, виблискуючи на сонці срібною лускою, падала маленька рибка! Упустивши її, чайка схаменулася, і біля самої води знову майже вхопила рибку, але Калюжка, сама злякавшись своєї люті, так плеснула хвилею у птаха, що той перелякано помчав геть.

Рибка впала у воду, здійнявши фонтанчики бризок, занурилася, спливла животом догори, та так і залишилася плавати на поверхні... Зябра її не рухалися, плавники теж... Мабуть, вона занадто довго була на повітрі й заснула... Або чайка дуже пом'яла її? Жук намагався втішити Калюжку, але вона була невтішна... Адже її мрія майже збулася! Вона колисала у своїх ніжних водах маленьку рибку, ось тільки та ніяк не прокидалася...

Прийшов вечір, за ним ніч. Плавунець заповз до нірки, а Калюжка, втомившись горювати й оплакувати рибку, задрімала, ні, скоріше забулася порожнім і сумним сном. Їй нічого не снилося, поверхня води була нерухомою. Прибережний очерет скорботно завмер у тихому нічному повітрі. Навіть нічні птахи мовчали – вони боялись розбудити Калюжку, розуміючи, що пробудження поверне їй біль втрати. Сумний Місяць подивився вниз, і, немовби засоромившись свого сяйва, закрився кошлатими хмарами.

Тихий похмурий ранок був особливо сумним. Поверхня калюжі заклякла, ніби камінь, і лише легкий туман стелився над водою. Калюжка не хотіла жити - надто важкою виявилася втрата мрії... Раптом поверхня каменю трохи сіпнулася, раз, другий, третій поспіль, дрібно-дрібно.

Дощик - подумала Калюжка крізь сон, відчувши звичний лоскіт - що він приніс цього разу, які новини? Вперше у житті вона не зраділа дощику, як не зраділа б зараз нічому і нікому навколо. Але Дощик не вгамовувався, смикав її все сильніше. Калюжка гнівно прокинулася і... здивовано завмерла... Дощу не було й близько! А біля південного бережка, де ріс найгустіший очерет, жваво снувала у воді жива-живесенька рибка!

Аудіокнижка https://abuk.com.ua/catalog/books/410

Повна версія електронної книжки https://abuk.com.ua/catalog/books/1169