Вікторія та поні Веселка

Жила-була добра та допитлива дівчинка на ім’я Вікторія. Вона дуже любила гуляти на природі, слухати спів пташок і дивитися на небо після дощу.
Одного разу після теплого літнього дощу Вікторія вийшла на луг. У небі з’явилася велика, яскрава веселка.
— Як же вона гарна! — захоплено сказала дівчинка.
Раптом сталося диво. Із веселки повільно спустилося маленьке поні з різнокольоровою гривою. Його шерсть блищала всіма барвами — червоною, жовтою, зеленою, синьою та фіолетовою.
— Привіт, Вікторіє! — лагідно сказало поні. — Мене звати Веселка.
Дівчинка дуже здивувалася.
— Ти знаєш моє ім’я?
Поні усміхнулося.
— Я з’являюся там, де є добрі серця. А твоє серце дуже добре.
Вікторія обережно погладила поні.
— А ти звідки?
— Я живу на хмарках. Моє завдання — приносити людям радість після дощу.
Поні Веселка запросило Вікторію на маленьку подорож. Дівчинка сіла на його спину — і вони легко піднялися вгору, просто до веселки.
Вони літали над лугами, лісами і річками. Все навколо виглядало казково красивим.
— Бачиш? — сказало поні. — Навіть після дощу світ стає ще красивішим.
Через деякий час вони повернулися на землю.
— Мені пора йти, — тихо сказало поні.
— Ми ще зустрінемося? — запитала Вікторія.
Поні Веселка кивнуло.
— Коли ти побачиш веселку — просто усміхнися. І я десь поруч.
Поні піднялося в небо і розчинилося у барвах веселки.
Відтоді кожного разу, коли після дощу з’являлася веселка, Вікторія дивилася на небо і знала:
десь там її чарівна подруга — поні Веселка.
 Мораль казки:
Навіть після дощу завжди з’являється веселка. Так само і після труднощів у житті приходить радість.