Поні Сніжинка та Єдиноріжка Веселка

Далеко за синіми горами, там де ранковий туман ніжно вкриває луки, існувала чарівна Долина Квітів. У цій долині жили маленькі поні, що любили бігати по м’якій траві, слухати спів пташок і гратися у променях сонця.
Серед них жила добра поні на ім’я Сніжинка. Її шерсть була біла, як перший зимовий сніг, а грива — срібляста, мов місячне світло. Сніжинка була дуже лагідною і завжди допомагала друзям.
Та одного дня Сніжинка почувалася сумною.
— Чому ти така тихенька сьогодні? — запитала її білочка.
— Мені здається, що я звичайна… — тихо відповіла Сніжинка. — У мене немає нічого особливого.
І раптом небо над долиною засяяло різнокольоровим світлом. Із хмар легко спустилася Єдиноріжка Веселка. Її грива сяяла всіма кольорами, а на лобі блищав золотий ріг.
— Я почула твій сум, маленька поні, — сказала Веселка м’яким голосом.
Сніжинка здивовано підняла очі.
— Але я ж нічого особливого не вмію…
Веселка лагідно усміхнулася.
— Справжнє диво — це добре серце.
І саме в цю мить із лісу почувся плач. Маленьке зайченя загубилося і не могло знайти дорогу додому.
Сніжинка одразу підбігла до нього.
— Не бійся, я допоможу тобі, — сказала вона.
Поні обережно провела зайченя через ліс до його нірки. Мама-зайчиха дуже зраділа і подякувала Сніжинці.
Коли поні повернулася на луку, Єдиноріжка Веселка чекала на неї.
— Бачиш? — сказала вона. — Твоя доброта робить світ світлішим.
Раптом грива Сніжинки тихенько засяяла, немов на ній з’явилися маленькі іскорки.
— Що це? — здивувалася поні.
— Це магія доброти, — відповіла Веселка. — Вона живе в тих, хто допомагає іншим.
З того дня Сніжинка більше ніколи не сумнівалася в собі. А коли над долиною з’являлася веселка, усі знали — Єдиноріжка Веселка прилетіла провідати свою добру подругу Сніжинку.
І жили вони у чарівній долині, нагадуючи всім:
найбільше диво у світі — це добре серце