Мудра сова Соня

У самому серці великого лісу, де дерева шепотіли свої стародавні таємниці, жила сова на ім’я Соня. Вона мешкала у дуплі старого дуба — такого старого, що навіть вітер звертався до нього пошепки.
Соня була не просто совою. Усі звірі знали: якщо трапилась біда, загубилась дорога чи посварилися друзі — треба летіти до Соні.
Одного вечора до дуба прибіг зайчик Тимко. Його вушка тремтіли, а очі були повні сліз.
— Соню, допоможи! — пискнув він. — Ми з білочкою посварилися. Вона каже, що я забрав її горішки, але я лише сховав їх від дощу!
Соня тихо кліпнула великими очима.
— А ти пояснив їй це? — лагідно спитала вона.
— Ні… я образився…
Соня розправила крила й мовила:
— Тоді летімо разом. І пам’ятай: образа — це вузлик у серці. Його можна розв’язати лише словами.
Вони знайшли білочку Рудьку на гілці. Вона сердито гризла шишку.
— Він узяв мої запаси! — фиркнула вона.
Тимко зніяковіло переступив лапками.
— Я сховав їх, щоб не намокли… Я хотів допомогти.
Білочка завмерла.
— Справді?.. — тихо спитала вона.
Соня усміхнулась своїми мудрими очима.
— Інколи добро ховається там, де ми бачимо лише проблему.
Білочка стрибнула вниз і обійняла зайчика.
— Дякую… і вибач.
— І ти вибач, що не пояснив, — відповів Тимко.
Соня знову злетіла на дуб. Вона знала: ще один вузлик розв’язано.
А ліс тихо шелестів, ніби погоджувався з її мудрістю.
І відтоді всі звірі пам’ятали:
якщо говорити щиро — навіть найтемніша ніч стає світлішою.