Емілія та рожева сукня

Жила-була дівчинка на ім’я Емілія. Вона дуже любила малювати, співати і бігати по траві босоніж. Але найбільше у світі Емілія любила свою рожеву сукню.
Сукня була легенька, мов хмаринка, і коли дівчинка крутилася, вона розкривалася, наче квітка. Емілія вірила, що в цій сукні вона може все: і швидко бігати, і голосно сміятися, і навіть трохи літати від радості.
Одного ранку Емілія прийшла у садочок у своїй рожевій сукні. Діти будували в пісочниці замок, але поруч стояла маленька Марійка і сумно дивилася на них.
— Чому ти не граєшся? — запитала Емілія.
— У мене немає гарної сукні… і я боюся, що мене не візьмуть у гру, — тихо сказала Марійка.
Емілія задумалась. Вона дуже любила свою сукню. Але ще більше вона любила, коли всі усміхаються.
Тож дівчинка взяла Марійку за руку і сказала:
— Для гри не потрібна гарна сукня. Потрібне добре серце. Ходімо разом будувати замок!
Вони почали разом носити пісок, сміятися і вигадувати, що в замку живе казковий єдиноріг. Інші діти швидко покликали Марійку до себе, і вже скоро всі гралися разом.
Коли настав час іти додому, Марійка обійняла Емілію.
— Ти знаєш, — сказала вона, — сьогодні я почувалася принцесою. Навіть без сукні.
Емілія усміхнулася і прошепотіла:
— Бо справжня принцеса — це та, що робить інших щасливими.
І здається, того вечора рожева сукня Емілії світилася трохи яскравіше. Може, від сонця… а може, від добрих справ.