Вікторія та чарівна квітка

Жила-була дівчинка на ім’я Вікторія. Вона ходила до старшої групи дитсадка, дуже любила малювати, слухати казки й допомагати друзям. Але найбільше Вікторія любила квіти. Вона завжди казала:
— Квіти вміють усміхатися, просто ми не завжди це бачимо.
Одного теплого весняного ранку діти вийшли гуляти на подвір’я. Вікторія помітила біля паркану маленький пагінець. Він був тоненький і трохи похилий, ніби сумний.
— Ти чому такий невеселий? — прошепотіла дівчинка й обережно полила його водою з лійки.
Наступного дня вона знову підійшла до пагінця. А на ньому вже з’явився бутон — сріблясто-золотий, ніби зроблений зі світла.
— Ой, який ти гарний! — зраділа Вікторія.
І тут сталося диво. Бутон повільно розкрився, і з нього долинув тихенький голос:
— Дякую тобі, Вікторіє. Я — чарівна квітка. Я розквітаю там, де є доброта.
Дівчинка здивовано кліпнула очима.
— А ти справді чарівна?
— Так, — прошепотіла квітка. — Я виконую не бажання, а добрі справи. Якщо ти зробиш щось добре — я засяю яскравіше.
Того дня Вікторія допомогла подрузі застебнути куртку, поділилася олівцями й разом з друзями прибрала іграшки. І щоразу, коли вона робила щось добре, квітка на подвір’ї світилася тепліше й красивіше.
Незабаром усі діти помітили її.
— Це твоя квітка? — питали вони.
— Вона наша, — усміхнулась Вікторія. — Вона росте від доброти кожного з нас.
З того дня діти намагалися більше допомагати одне одному, говорити ввічливі слова й піклуватися про рослини. А чарівна квітка цвіла все пишніше й освітлювала подвір’я м’яким, казковим сяйвом.
І Вікторія зрозуміла найголовніше:
справжня магія живе не в чарах, а в добрих серцях.