Владислав та динозавр, який боявся темряви

Жив-був хлопчик на ім’я Владислав. Він ходив у старшу групу дитсадка, любив будувати замки з кубиків, малювати космос і дуже цікавився динозаврами. Владислав знав назви багатьох із них і мріяв колись зустріти справжнього.
Одного дня під час тихої години Владислав довго не міг заснути. Він дивився у вікно, де хмаринки пливли, наче кораблики, і раптом… почув тихе шурх-шурх.
— Хто тут? — прошепотів хлопчик.
І раптом із-під його ковдри визирнула маленька зелена мордочка з довгим носиком і круглими очима.
— Привіт… Я Діно, — тихо сказав динозаврик. — Я трохи загубився.
Владислав аж підскочив від здивування.
— Справжній динозавр?!
— Ну… майже справжній. Я з країни Снів, — пояснив Діно. — Але я боюся темряви й не можу знайти дорогу додому.
Владислав подумав і усміхнувся.
— Не бійся. У темряві теж є щось хороше. Дивись!
Він показав на стелю, де через фіранку пробивався сонячний промінчик, утворюючи золоті плямки.
— У темряві можна бачити сни. А ще вона допомагає відпочити, щоб мати сили гратися, бігати і дружити.
Діно задумався.
— А ти не боїшся темряви?
— Трохи боюсь, — чесно відповів Владислав. — Але коли я думаю про друзів, страх зникає.
Динозаврик усміхнувся і обережно притулився до хлопчика.
— Тоді давай будемо друзями. Разом темрява не страшна.
Владислав накрив їх обох ковдрою, і невдовзі вони заснули.
А коли хлопчик прокинувся, Діно вже не було. Лише біля подушки лежав маленький камінчик у формі динозаврика.
Відтоді Владислав знав:
якщо поруч є дружба й сміливість, жодна темрява не страшна.