Богдан та чарівне дерево

Жила-була в маленькому сонячному містечку дитсадкова група «Чомучки». Там було багато діток, але найбільше всіх любив пригоди хлопчик на ім’я Богдан.
Богдан був добрий, допитливий і завжди ставив багато запитань:
— А чому небо блакитне?
— А куди ховається сонце?
— А чи можуть дерева розмовляти?
Одного ранку вихователька сказала:
— Сьогодні ми підемо на прогулянку в чарівний парк.
Діти зраділи, а Богдан — найбільше. Коли вони прийшли до парку, хлопчик помітив старе дерево з товстим стовбуром і золотими листочками.
— Мені здається, воно живе, — прошепотів Богдан.
І раптом листочки зашелестіли, а дерево тихенько заговорило:
— Добрий день, Богдане. Я чекало на тебе.
Хлопчик широко відкрив очі:
— Ти справді говориш?!
— Так, — відповіло дерево. — Але тільки з тими, у кого добре серце. У нашому парку зник сміх. Пташки перестали співати, бо хтось загубив Чарівний Дзвіночок Радості.
Богдан одразу сказав:
— Я допоможу знайти його!
Він покликав друзів, і разом вони почали шукати. Вони заглядали під кущі, дивилися на гілках, навіть запитали у їжачка.
Нарешті Богдан почув тихенький дзвін. Він пішов на звук і знайшов маленький дзвіночок у траві. Поруч сиділа сумна білочка.
— Я хотіла погратися, але загубила його… — зізналася вона.
Богдан усміхнувся:
— Нічого страшного. Головне — повернути його на місце.
Коли він повісив дзвіночок на гілку дерева, він задзвенів так голосно й радісно, що пташки одразу заспівали, вітерець закружляв листям, а діти засміялися.
Дерево сказало:
— Дякую тобі, Богдане. Ти справжній друг.
З того дня Богдан знав: якщо допомагати іншим і бути добрим, у світі завжди буде місце для чарів.
А ввечері в садочку він сказав друзям:
— Найбільше диво — це коли ми разом.
І всі погодилися.