Песик для доні

 В одній сім’ї живуть дві дівчинки, дві сестрички. Старшу звуть Мар’яна, а молодшу, Юля. Ззовні дівчатка дуже схожі. Обидві світловолосі, гарненькі. Та, от характери, геть різні.

  Юля дуже спокійна, чемна дівчинка. Старається слухати маму й тата, не вимагає до себе надмір уваги. А її старша сестричка постійно чимось незадоволена, вередлива і неслухняна.

  Задумала  якось, Мар’яна, що хоче мати собачку.

̶  Купіть мені собаку! І то негайно! — почала казати батькам. Вони спершу не хотіли робити такий подарунок неслухняній доньці. Та, згодом, вирішили, що, коли вже така справа, то й молодша буде тішитися тваринкою. А вона заслужила. Тому й купили.

  От, увечері, повернувшись з роботи, тато приніс невеликий ящичок.

̶  Дітки! Ходіть щось покажу! — покликав він дівчаток. Мар’яна та Юля одразу поприбігали.

̶  Що там, татку? — запитала Юля.

̶  Показуй швидше! — вигукнула нетерпляча Мар’яна.

̶  Дивіться, хто в нас тут. — тато відкрив ящик. І дівчата побачили маленьке налякане цуценя. Руденький Кокер Спанієль допитливо дивиться своїми карими оченятами. Який же захват! Юля радісно засміялася.

̶  Татку, дякую! Яке воно миленьке! — і нахилилася до цуцика, щоб погладити, а старша її сестричка і не глянула на тата, мерщій схопила подарунок і вигукнула:

̶  То мій! Я просила! — і побігла з песиком в свою кімнату. Саме тоді надійшла мама. Сумно переглянулись з татом і Юлею. Дівчинці дуже прикро стало, аж сльози виступили на оченятах. Та, що вдієш? Не відбирати ж тварину в сестри силою. Хай, потішиться та й віддасть.

  Батьки вирішили трохи поспостерігати, як діти поводитимуться далі. Пояснили їм наступного дня, як потрібно піклуватися про собачку, як вигулювати, чесати, витирати лапки після прогулянки. Чим можна, а чим не можна годувати, як вчити його порядку і ще багато різних порад дали.

  Юля уважно слухала, а Мар’яна тільки фиркнула:

̶  Та, добре вже, добре. Знаю я, що робити. Нам з цуциком пора гуляти. — і потягнула нового друга на вулицю.

  Саме того дня пройшов дощ. Трава на подвір’ї мокра, прохолодно. А місцями, де нема трави, на клумбах, гола земля між квітами, болото. От там, чомусь, найбільше сподобалося цуценяті порпатися. Мов, справжнє порося, гріб він лапками землю, катулявся по ній, задоволено ганяв поміж квітами. Кілька зламав.

  Батьки з інтересом спостерігали з вікна, що відбувається. Мар’яна спочатку сміялась, коли побачила, як кумедно песик валяється по траві і по клумбах. Пробує на смак все довкола. Траву, квіти, камінця, яблуко, що знайшов під деревом. Але, коли побачила, який він став брудний, зробилося не до сміху. Тоді дівчинка почала сварити нового друга. Та він не розуміє ще, чого від нього хочуть. Адже, так весело бавитися на клумбі, гризти квіти.

  Мар’яна, не довго думаючи, розсердилася, прийшла до хати і каже:

̶  Мамо, іди забери його! Він так вивалявся в болоті, я не знаю, що з ним робити. Мені не подобається такий брудний пес. Не хочу вже його! — і побігла собі в кімнату бавитися ляльками.

Мама зітхнула. Каже до Юлі:

̶  А, ти? Що думаєш? Хочеш брудного собачку? Чи теж, ні? — дівчинка радісно засміялася і каже:

̶  Хочу! А, давай його покупаємо! Ото весело буде. Я ще не пробувала мити песика. Це ж, напевно, цікаво. Як думаєш, мамо, він любить купатися? — мама посміхнулась.

̶  Зараз побачимо... — доки мама готувала купіль — теплу водичку в тазі, Юля принесла з двору захляпане по самі вушка, але дуже щасливе цуценя.

  Поклали його в водичку, малеча, трохи тремтить, налякано поглядає. Але не втікав. Мама з Юлею гарненько помили песика, витерли рушником. Поставили на підлогу. Цуцик, відчувши суху підлогу під лапками, радісно стрепенувся, аж бризки полетіли по всьому коридору. Мама з донькою засміялася. Такий він потішний, мокрий, трохи смішний.

  Потім Юля замотала цуцика в сухий старий рушник і так сиділа з ним, доки він добре не висох. Песик задоволено попискує, намагається лизнути дівчинку, наче дякуючи за тепло і любов. Юля давала йому з рук маленькі шматочки вареного м’яска.

  Тим часом прийшов тато. Мама розповіла йому про все, як було. Тоді він покликав доньок і сказав:

̶  Дітки, ми з мамою побачили, хто з вас вже готовий піклуватися про песика. А, кому ще треба вчитися виявляти турботу. Мар’яно, ти дуже хотіла песика, але, як виявилося, тільки бавитися, а дбати про нього тобі ще не хочеться. Тому, зробимо так. Цей песик буде не твій, а наш. Усіх. Але ми дозволимо Юлі вибрати йому ім’я, бо вона дуже старалася і виявила справжню любов до нього.

̶  У – у – у... — дівчинка сердито надула губки, загуділа. — чому? Це ж я просила песика? То мій! Так не чесно! — батьки зітхнули, але не змінили свого рішення. Тоді песик, наче, зрозумівши, що про нього мова, прибіг і одразу до своєї господині. Юлі. Почав леститися до неї, скакати, просячись на руки. Мама каже:

 ̶  От, все зрозуміло. Наш песик вибрав собі подругу. Як назвеш, Юле? — дівчинка спочатку трохи розгубилася, а потім подумала і сказала:

̶  Хай буде Пензлик. В нього таки довгі, волохаті вушка, що нагадують пензлики. Можна? — запитала здивованих батьків. Всі засміялася. Тільки Мар’яна насупилася.