Про котика Рудика

̶  Не хочу спати! — скиглить 5 – ти річний Дениско.— я ще не награвся.

̶  Вже пора, синку. — каже йому тато. — треба гарно поспати, щоб відпочити і підрости. А завтра вранці знову підеш в садочок.

̶  Ну... Добре... — хлопчик неохоче лягає в ліжко. — але розкажи мені казочку, бо я не засну інакше. — просить татка.

̶  Гаразд. Про кого тобі розказати?

̶  Про... Котика. — швидко вирішив синок.

̶  Добре. Слухай... — тато почав розказувати.

̶  В одній сім’ї жив собі котик. Вся його шерсть була руденька, тільки на чолі невеличка біла плямка і кінчик хвостика теж білий. Тому дітки назвали його Рудик. А самих маленьких господарів звали Настя і... Ромчик.

  Дітки дуже люблять свого Рудика, але..., як то буває з малими дітьми, дуже вже вони неспокійні. Ввесь, час бігають, скачуть. І своєму улюбленцю теж не дають спокою.

   То вхоплять його незручно і носять на руках, так, що лапки звисають. То скубають за вуха, то крутять хвостика, мало на вузол не зав’яжуть. А, що вже про їжу, то й годі розказати. Чим тільки не пробували малі бешкетники годувати Рудика. І яблуками і бананами, а навіть, тортом. А, як же? Впевнені, що, коли їм це подобається, то й кіт мав би зрадіти таким ласощам.

  Рудик деколи старається втекти від малих, щоб не чіпали. Ляже собі за хатою, чи десь між квітами і гріється на сонечку. Тільки час – від – часу підглядає одним оком, чи нема поблизу 3 – річної Насті, чи 5 – ти річного Ромчика.

  Одного дня наш котик так лежав собі, лежав, та й почув, що в животику  в нього бурчить. Зголоднів. Х – м... Що б такого з’їсти? Пішов він до хати, покрутився, пошукав господиню, нема. Пішла кудись. Мабуть, на город, або корівку доїти. О, це добре. Бо зараз принесе свіженького молочка.  М – н – я – ям... Смачно... Почекав ще. Не видно господині. Хм... Так діло не піде. Вирішив котик піти на полювання.

  Походив по городі, бачить, нірка. О! Чудово! Тут, мабуть, мишка живе. Сів Рудик біля нірки і приговорює:

 ̶  Мишко... А ходи сюди... Побавимося... Ходи, не бійся... — лагідно викликає сіреньку з хатки. Та ніхто до нього не вийшов. Тиша. Хм... Де ж вона? Позаглядав, понюхав. Пахне мишкою... Озирається, аж тут вона. Саме біжить до своєї нірки. Як побачила кота, і навтьоки. Але наш котик ґав не ловить. Хап її і піймав за хвостик.

̶  Куди це ти поспішаєш, манюня?

̶  Пі – пі – пі.... Маю справи... П – пусти... — просить налякана мишка. Та пухнастий і не думає. Їсти ж хочеться.

̶  Мишко, не хвилюйся, давай побавимося.

̶  А, як? — тихо питає бідолаха.

̶  В лови. Ти тікаєш, я ловлю, потім навпаки — ти ловиш, я тікаю. Згода? — хитренько питає.

̶  Ага... — пропищала сіра. Що ж тут скажеш?

  Рудик постив її, мишка рвонулася бігти, та недалеко. За мить, знову її хвостик вже міцно притискала до землі м’якенька лапка з гострими кігтиками.

̶  Ай! Пусти! — проситься миша.

̶  Не пущу. Вибачай, сіренька, але я голодний. То ж... — і вже роззявив мордочку, щоб покуштувати здобич. Та раптом, де  не візьмися, Настя. Треба ж таке!

̶  А, ну, відпусти її, нечемний! — як закричить на Рудика, той аж підскочив з переляку.

̶  Ти, що робиш?! Вона ж така маленька, гарненька. А х ти ж... — і маленька ручка тріпнула кота по хвості. Рудик відскочив, спохватився, а де ж мишка? Та, куди там... Її вже й слід вистиг. От, що за біда з тими дітьми? Ніяк спокою не дадуть.

̶  Ти голодний, пухнастику? — турботливо запитала дівчинка.

̶  М – я – а – в... — зрадів рудий. —  Зараз щось поїм. Чудово. — малеча вхопила свого друга, понесла до хати. Подумала, подумала. Вирішила, що почастує його найціннішим, що має. Цукеркою. Що ж може бути смачніше за шоколадну цукерку?

  Понюхав, бідолаха, полизав трошки. Ні... — відійшов від тарілки.

̶  Ти не хочеш? Ну – й – ну... — Здивувалася Настя.  — мабуть, ти не голодний, коли навіть цукерку не їси.— Махнула рукою і пішла собі бавитися. От же... А в кота що раз гірше бурчить в животику.

  Пішов він на  кухню, дивиться, нюхає. Щось так смачно пахне. І нікого немає. Що робити? Скочив на табуретку, з неї на стіл. А там в тарілці варена картопля, ще й м’яска шматочок.  М – я – а – в... Як добре...

Тільки почав наминати, аж тут господиня заходить.

̶  Ах ти ж! Я тебе зараз нагодую! Ще чого! По столі лазити! — крикнула на Рудика і не встиг він отямитися, як в нього полетіло щось велике. З того всього й не розгледів, що то було. Чи тапок, чи ганчірка якась.

  Скік! Зіскочив зі столу, перелякано пробіг біля господині і в двері. Ледве встиг ноги винести. Кулею вискочив з хати і побіг, заховався під лавкою. Оце наївся...

  Лишенько... Коли вже дадуть нормально поїсти? Зажурився котик. Та, на щастя, не довго так лежав. Господиня побачила цукерку в котячій тарілці і зрозуміла, що діти намагалися його нагодувати, та не знали чим. Тоді накидала йому повно корму, ще й молочка налила в іншу мисочку і сказала Ромчикові, щоб покликав котика.

  Яке щастя! Нарешті наш пухнастий з радістю поїв. Облизався, м’явкнув в знак подяки.