Про Оленку і шоколад.

  Ти любиш шоколад? Ну звісно. Любиш.  І Аня любить, і Павло . І Матвій і Катя. Всі люблять шоколад. Не дарма ж він такий смачний. Та так, як Оленка , мабуть ніхто  його не  любить . Вона за свої 6 років так майстерно навчилася випрошувати у рідних улюблений смаколик, що майже що разу отримувала бажане. Зробить благальні очі, ласкаво скаже будь ласочка .Ну, як тут відмовиш любій дитині?

  Так наша Оленка частенько отримувала в гостинець улюблену плитку з її ж ім’ям. Або якусь іншу. Особливо дівчинка любить з горіхами. Що за радість… Тато йде з роботи, несе доні «Оленку». Мама йде з магазину – не забуває. Бабуся – привозить любій онуці відразу кілька. І так усі родичі й друзі , бажаючи догодити маленькій ласунці, несли шоколад. Дівчинка тішиться. Всі задоволені.

   І все б було добре, якби не почалися проблеми. До того наша любителька шоколаду його багато їла, що почалася в неї алергія. Ціле тіло обсипало дрібненькими прищиками, що червоніли і нестерпно свербіли. Оленка чухається, скаржиться мамі на прищики . Мама , порадившись з лікарем, сказала:

- Доню, від сьогодні ти тиждень не їстимеш шоколаду і нічого подібного. Якщо твій стан покращиться, тоді побачимо. Може по трошки зможеш їсти.

- Цілий тиждень? Не їсти шоколаду? Не можливо! – заскиглила Оленка.

- Так, доню. Потерпи. Інакше  доведеться їхати в лікарню і там лікуватися. – Ні, лікарні наша Оленка боялася , як вогню. Не можна туди. Але ж , що робити?

  Важко дівчинці. Так і шукає очима улюблені ласощі. Здається , все пахне кругом шоколадом. День витримала. Наступний до обіду. Прищики стали менше непокоїти. Вже  менш помітні. Зраділа мала та й каже мамі :

- Мамо, дивись! Я вже здорова майже. Можна мені шоколаду?

- Ні, не можна. Почекай ще трохи. – строго сказала мама.

  От лишенько! Наступного дня Оленка терпіла, терпіла, а далі почала нишпорити по шафках на кухні в пошуках шоколаду. Помітивши це, батьки все поховали. Щоб і крихти в домі не було видно проблемного продукту. Ще один день минув для Оленки, як найважча кара. Прищиків уже нема, а шоколаду далі не дають.  Ну хіба так можна?

 Саме тоді в гості до нашої ласунки прийшла подружка Маруся. Дівчатка гралися, дивилися мультики. Та Оленка не забула, що так довго вже не їла улюблених ласощів. Поскаржилась на це подрузі. А та каже:

- Знаєш, я б теж з задоволенням поласувала шоколадом. Давай пошукаємо!

- Ні, я вже шукала. Немає. – сумно відповіла Оленка. Подруга задумалась.

- А ти знаєш з чого варять шоколад? – питає.

- Ні. А з чого? – запитала дівчинка.

- З какао та цукру. У вас є?

-  Мабуть , є. А ти вмієш варити? – запитує Марусю.

- Ні. Але я бачила, як мама варила. Давай спробуємо!

- Давай! – зраділа Оленка.

  Пішли дівчата на кухню. Знайшли цукор, какао, додали трохи води. Варять. Геть забувши, що мама не дозволяє без неї запалювати вогонь на плиті. Хочеться шоколаду .

   Маруся за головну господиню, помішує. Та потім дівчата відволіклися на щось за вікном і забули про шоколад на плиті. За кілька хвилин замість пахощів, кухня наповнилась запахом горілого. Що сталося? Заглядають діти в каструльку, а там не відомо що. Не шоколад, а якась чорна крихка суміш.

- Що це? Не смачно пахне! – сказала Оленка.

- Та то тобі здається. Так має бути. – запевнила Маруся.- Неси хліб. Будемо пробувати. – Почали діти накладати на хліб те, що наварили. Їдять, кривляться.

- А чого воно таке гірке? – питає Оленка.

- Не знаю.- сумно відказує Маруся. – Може цукру мало?

Так діти й не змогли їсти те вариво. Посідали , дивляться сумно на ту каструльку з тим, що мало бути таке смачне. Так чекали, ковтали слину, а тут … Таке розчарування.  

 Зайшла мама.

- А що це тут горіло? – питає. – дівчата покрутили головами:

- Не знаємо.

 - А це, що у вас? – заглядає в посудину з чимось чорним, перед якою сидять діти.

- Шоколад варили, тільки він якийсь гіркий і твердий… - сумно відказує Оленка. Мама посміхнулась. Згадала, як сама в дитинстві варила так само шоколад з подругами. Каже:

-  Так це ж він пригорів. Тому й такий не смачний. – діти здивувалися. А мама ще довго пояснювала дівчатам, що не можна користуватися плитою без нагляду дорослих. А вже , якщо щось варити, то треба пильнувати. Помішувати, щоб не пригоріло.

- Донечко, домовимося так  – ти будеш чемна і не їстимеш шоколаду ще 3дні , а, якщо все буде добре, то я сама зварю вам шоколаду. Всі разом з’їмо по трошки.

- Ура! – вигукнули дівчатка. – Ми будемо всі разом їсти шоколад!

  Оленка дуже старалася і заслужила нагороду, яку мама обіцяла . Яке ж це було свято! Всією сім’єю  їли смачнючий шоколад , і Марусю запросили. Хоч мама дозволила доні з’їсти не багато, зате ж який він Оленці видався чудовий, як ніколи раніше.

  Дівчинка добре запам’ятала , як було не приємно, коли свербіло все тіло, а потім цілий тиждень їй не давали солодощів.  Тому,  з того часу Оленка не їла так багато шоколаду. Тільки трошки. А рідні почали приносити якісь інші гостинці. Пізніше мама навчила  дівчинку варити чудовий шоколад і Оленка  пригощала ним подруг і рідних.