Кі-цуне/Кіцу-не

Другий день, на фірмі, всі святкували. Ми виграли гранд на модернізацію обладнання на фермі. Загалом це вже другий раз. Але цього разу має бути японська апаратура з віддаленим керуванням, джерелом безперебійного живлення, сонячними панелями і хтозна ще чим. Як приїде - буду розбиратися. А хто іще окрім механіка - тракториста (дядько Міша) і електрика - монтажника (Ваш покірний слуга), буде налаштовувати і підключати всю цю лабуду? Перший раз апаратуру прислали з Канади. Хтось модернізував ферму і виставив на продаж старе обладнання. Місяць воно їхало до нас, місяць ми його налагоджували. Ще місяць велася переписка з продавцем, бо апаратура була розкомплектована. В кінці - кінців ми її зібрали  і УРА! Вона запрацювала. Через півроку роботи, приїхала комісія з Канади, щоб налагодити установку (так писало в технічній карті що, щопівроку, треба налагоджувати апаратуру. В договорі на гранд цей пункт теж був прописаний. А тут конфуз. Апаратура працює і не хоче ламатися. Цирк і тільки... Щось я відволікся.

Отже, ейфорія тривала рівно три дні. Далі почалися перемовини з японцями. Все як завжди. На хвилі ейфорії, я взявся за японську міфологію і мову (саме так, мову, а не письмо). Дуже мені сподобалися міфи про лисицю - перевертня. В думках я завершував кожну легенду зустріччю з нею). На десятий день після початку переговорів, настрій в офісі почав різко падати. Ще через два дні, мене викликав директор і між іншим запитав чи мій закордонний паспорт ще дійсний. Мене це трохи насторожило але не дуже. Може в Польщу на якусь виставку хоче послати або що. Після моєї ствердної відповіді, попросив принести. Ситуація прояснилася через декілька днів.

— І так, Владислав, ти їдеш в Японію за нашою апаратурою. Всі деталі вже погоджено. Приїзджаєш, перевіряєш, забираєш, пакуєш на корабель і назад. Вертатися буде вас четверо: ти, два специ і перекладач. Ось документи і квитки на дороги.

Я взяв папку з документами товщиною в палець і розкрив. Зверху лежали договори, виписки, накладні. Далі йшли квитки. Квиток на потяг Львів - Київ і квиток на літак. Я підняв ці квитки і глянув питально на шефа. 

— А що ти хотів? То не діаспора. Все економ. Це ж японці. Там є ще картка на витрати. Але нею можна користуватися тільки в Японії. - шеф тяжко зітхнув ­- Назад повернешся разом з апаратурою на контейнеровозі.

Тут до мене дійшло: «ЕКОНОМ – ПОЇЗДКА». Тобто нічого лишнього не обломиться, тому й посилають мене. Тому й дивилися на мене так неоднозначно. Поїхати хотіли всі, мабуть навіть розігрували, кому випаде. Та коли почули умови, відмовилися. Залишилися тільки я і дядя Міша. Дядю Мішу не пошлють - побояться, щоб не депортували (може дебоширити). Отже - я. Тут і наказ.

— Добре. Згоден - вирішив трохи права покачати. Якщо ми не привеземо апаратури, нам вліплять штраф за невикористання гранду. — Перше: премія в розмірі зарплати - наперед. Друге: не знімати зі зарплати нічого. Третє: відпустку не відміняю і не переношу.

Шеф дивився на мене з - під лоба і мало блискавки не вилітали з очей. Наміри його читалися легко: «Нехай лишень привезе і запустить апаратуру, а потім його звільню на фіг!».

— Добре. Згоден.

Про те, що дружина посміялася з мене вдома, говорити не буду. Дорогу теж описувати не буду. Слів нема, одні емоції. Ну, а як можна описати переліт тривалістю сорок вісім годин з трьома пересадками. Добре, що пересадки були в великих аеропортах і було достатньо часу сходити в душ чи відпочити після літака.

Ось я і в Японії! Сиджу за столиком на балконі, сумка під столиком, на столі чашка чаю, очі бігають по людському мурашнику під ногами. В голові шумить від дороги.  Рухаюся на вихід і зупиняюся, як вкопаний. «А як мене впізнають? І як я впізнаю зустрічаючого?». Я почав озиратися, допоки не помітив групу осіб, що тримали плакати. Очі пробігали по них, не знаходячи знайомі символи. Так, треба включати думалку. Я прилетів з Європи, значить, літери мають бути, як мінімум латинські. Так, треба шукати напис, схожий на запис в паспорті. Ще хвилин сім і я знайшов тримача таблички з моїм ім’ям. Ним була дівчина, ростом мені до грудей з плакатом на довгій ручці.

Все, що я хотів виказати організаторам поїздки кудись зникло. В голові крутилося тільки бажання якось компенсувати дівчині очікування моєї персони. Думаю, що вона простояла від самого приземлення літака.

• Конічіва! - промовив  і вклонився.
• Конічіва! - приємним голосом з білосніжною посмішкою і легким поклоном відповіла дівчина - Мене звати Кумо. На увесь час перебування в Ніпон і до закінчення монтажу обладнання я буду вашим гідом і перекладачем.
•  У Вас, Кумо - сан, дуже гарна вимова. Невже в Японії вчать українську?
• Ні! Я вчилася в Києві, а потім жила у Львові шість років і працювала перекладачем. А зараз прошу за мною, поселю Вас у хотелі.
• Ух - ти! А чи можу я походом в … місцеве кафе чи ресторан… згладити те, що Ви чекали на мене тут так довго.
• Та що Ви! Це моя робота.

Мінівен швиденько довіз нас в готель на околиці міста. Номер невеликий але досить чистий і акуратний. Я бував в багатьох відрядженнях  і багато номерів бачив. Кумо все ще стояла в дверях і спостерігала за мною.

• Кумо - сан, пропоную перейти на “ти”. Оскільки нам ще доведеться довго спілкуватися, пропоную сходити на вечерю де подають вашьоку  чи ніхон - рорі.  Там і обговоримо подальший план. Я повечеряю, ти відпочинеш. А завтра - до роботи.
• Згодна, переходимо на “ти”. Тут є неподалік гарне кафе, надіюсь Ви… ти вмієш паличками їсти? А завтра, завтра відпочивай. На прийомку обладнання поїдемо через три дні. 

Дні, наповнені екскурсіями і відвідуванням місцевих кафешок (Кумо вдалося відмовити мене піти в місцеві забігайлівки, тому ми ходили туди, де на гайдзін не дуже звертали увагу), відвідуванням ферми, обладнання з якої я мав приймати,  пролетіли швидко. Кумо, кожного ранку чекала на мене в холі готелю, одягнена в костюм і з посмішкою на устах. Як їй це вдавалося, не розумію. Я приходив в номер ніякий, навіть на роботі так не втомлювався. Можливо клімат інший. Вечір перед поїздкою, стою перед вікном і дивлюся, як Кумо чекає на автобус. Тут мені здалося, що я помітив у неї хвіст. А може це просто гра тіней. Прокліпався. Точно, хвіст! І не один. Під’їхав автобус, тіні перемішалися і марево зникло. «Треба буде завтра запитати про це» - подумав я і пішов спати.