1

В одному селі жив колись заможний фермер. Родина у нього була велика, багато діточок різного віку у будинку підростало, а також племінники. На фермера працювали наймані працівники і процвітало його господарство, бо він був уважним та раціональним господарем. А ще відрізнявся добротою та був дуже ввічливим.

Обробляли люди на фермі величезні площі. Завжди було у господарстві багато роботи і дітям з ферми не завжди приділялася увага батьками. Але фермер попросив свою стареньку матусю у робочій час приглядати за малечею. Було для цього імпровізованого дитячого садка виділене і спеціальне місце на межі соняхового поля та величезного яблуневого саду.

І кожен день розповідала бабуся діточкам по казці. І було в неї тих казок так багато, як насінин у соняшниках, що росли на полі.

Казка про справжню волю

- Бабусю, бабусю, ти бачила? Сьогодні татко нового коня купив на базарі! Молодий кінь, завзятий, - із захопленням вигукував якогось дня Юрасик - один з молодших синів фермера. Хлопчикові було вже років сім, і в холодну пору року він вже ходив до школи, багато знав і вважав себе старшим за всіх інших дітлахів, які забралися біля бабусі. Але від казочки ніколи не відмовлявся, хитрун.

- Так, так, бачила, - кивнула бабуся. - Гарна істота.

- Тільки мені його шкода дуже, - раптом промовила маленька Маруся. - Він же тепер в неволі буде жити. А то раніше бігав, мабуть, разом із вітром.

- Може й бігав, а може й ні, - задумливо промовила бабуся. - А може він, як у казці про справжню волю у полон потрапив.

- Розкажи, бабусю, будь ласочка! - почали просити діти.

- Ну, добре, слухайте...

Жив-був собі колись на світі дикий мустанг. Носився він разом із вітром ароматними степами, і ніщо не заважало йому радіти життю. Але якогось разу зникла радість і закінчилася воля - мустанга зловили дивні люди і загнали у спорудження з дошок, вирватися з якого було неможливо.

Багато днів витратили люди на те, щоб приручити мустанга. Але у них не виходило нічого, адже горда істота дуже любила свою волю. Без волі не було для коня радості. Неподалік від загороди можна було побачити, що сталося з іншими кіньми за час неволі. І мустангові було гірко спостерігати, як родичі покірно тягнуть візки і терплять удари батогом. Авжеж, йому і самому теж діставалося батогом та мотузковим арканом, але запрягти себе у візок він би ніколи не дозволив.

Дні йшли за днями, мустанг худнув, збивав копита, його шкіра тьмяніла, але дресируванню він, як і раніше, не піддавався. Коли до компанії людей, які намагалися підкорити його своїй волі, приєднався новий учасник, мустанг не помітив. Просто мучителів стало більше. Саме так він подумав в черговий із днів, коли раптом звернув увагу на нове обличчя.

Нова людина приходила до загону весь наступний тиждень. Це був чоловік, і він спостерігав за тим, що відбувається, хитав головою, але не втручався. А одного разу мустанг побачив, що той передав іншому мучителю якийсь мішок, в якому щось брязнуло, і чоловіки вдарили по руках. З тих пір біля загороди нікого не залишилося, крім цього, останнього.

Муки закінчилися, але втекти на волю мустанг, як і раніше, не міг - із загороди його не випускали. Чоловік годував мустанга, наливав йому чисту воду, поливав його з відра, але не дозволяв втекти. Правда, і не чіпав його - не лупив батогом та не душив арканом. Потихеньку мустанг почав ставитися до людини як до чогось звичного. Немов це був один із стовпів в огорожі - об нього можна почухати бік, що свербить. А ще цей чоловік може охолодити водою у спеку. Ото і все.

Але одного разу "стовп" почухав його першим. Так, він простягнув руку і почухав бік коня. Мустанг мало не сів на хвіст від подиву і несподіванки. Миттєво отямившись, він рвонув подалі від підозрілих змін у поведінці людини. Але потім передумав і підійшов ближче. Бік-то чухався, а стовпи в огорожі не вміли добиратися до тих місць на тілі мустанга, які найбільше зуділи.

Так і почалися близькі стосунки коня і людини. Чоловік чухав горду тварину, вичісував бруд з гриви, доглядав за копитами, мив мустанга як слід від вух і до кінчика хвоста, гладив по лобі і носі. А ще носив смаколики і дозволяв тихесенько лазити за ними просто в свою кишеню, легенько і жартівливо ляскаючи злодюжку по шиї. Втім, спочатку чекав, коли мустанг все ж таки витягне принесені для нього ласощі і тільки потім наче випадково "помічав" нахабні дії. Обом учасникам ця гра приносила дуже багато задоволення.

А одного разу, коли мустанг поліз буцатися з чоловіком, той накинув йому на шию мотузку. Тварина злякалася і жахливо засмутилася - такої підлості вона не очікувала. Мустанг рвонувся, але людина не утримувала його. Короткі кінці мотузки вільно звисали з боків і швидко впали на землю під час шалених стрибків коня по колу. Тварина заспокоїлася, чоловік підібрав мотузку, підійшов до мустанга і знову накинув її коневі на шию. Після цього чоловік поплескав мустанга по спині, почухав, погладив. Притулився лобом до лоба коня і прошепотів:

- Покатаєш мене? Покажеш мені свою волю?

Мустанг знову сильно здивувався. Ще ніхто і ніколи не просив його про це. Він і не думав, що комусь може бути цікаве його життя. Хіба може бути щось спільне між мустангом і людиною? Хіба може бути воля із мотузкою на шиї і в зачиненому загоні?

Але мотузка не тиснула і не душила, а загін раптом виявився відчиненим. Мустанг рвонув до довгоочікуваного виходу, вискочив назовні і помчав геть. Але щось не давало втекти зовсім. Цікавість? Звичка? Побігавши навколо людського поселення, кінь повернувся до загону, де його чекав чоловік. І підставив свій бік під почісування.

З тих пір вони так і носяться разом - кінь і його людина. А іноді мустанг навіть поблажливо дозволяє запрягти себе у візок. Чого не зробиш заради друга?

- Мій тато не буде мучити тварин, - заперечив Юрасик.