Пані Коцька

Жила собі в лісі Лисичка. Була вона хитрою та кмітливою, скрізь могла знайти собі вигоду. Але не вистачало їй в житті чоловіка. Чекати з моря погоди вона не стала, а почала активний пошук супутника життя. Одного разу залізла вона в курник, що  біля хати на краю села, а там котяра спить. Великий, пухнастий. Видно, що вже у віці та такий лінивий, що навіть очей не відкрив. Але Лисичці такого і потрібно було. Головне, що виглядає солідно.

Але як так зробити, щоб він у ліс із нею пішов? Добровільно ж не піде! Довелося наловити польових мишей та запустити їх до господарів у хату. Кіт з такою кількістю звісно ж не впорався і його вигнали з дому. Йде засмучений лісовою доріжкою, а Лисичка вже на нього чекає.

- Доброго дня, шановний добродію! - промовляє солодко. - І куди це Ви йдете?

А Кіт не хоче зізнаватися, що його вигнали.

- На прогулянку йду, пані! - відповідає. - Складете мені компанію?

- Залюбки! - погодилася. - А як же Вас звати-величати?

- Називайте Паном Коцьким.

- Дуже ефектне ім’я, - зраділа Лисичка. - Може погостюєте у мене? Розповісте мені про своє життя. Впевнена, що воно було дуже шляхетним.

- Не те слово! - бреше як дихає Кіт.

Перспектива ночувати у лісі просто неба його не надихала, тож погодився піти з Лисичкою.

А вона вже завчасно приготувалася. В норі поприбирала, стола накрила. Кота всадила і пригощає, як високопоставленого гостя. Пан Коцький і сам не дурний. Побачив, що добре б тут жилося, та й освідчився Лисичці. Так у лісі з’явилася Пані Коцька.

Чоловіка свого нікому не показувала, а лише легенди про нього складала. Буцімто її коханий - новий цар звірів, дуже грізний та відлюдькуватий. Тож їхню нору слід обходити третьою дорогою. Та й Кіт не був проти такого вигаданого образу Грози Лісу. Та якби й був проти, то лінь йому не давала сперечатися з дружиною.

А Пані Коцька свій заміжній статус використовувала на повну. Кабани рили землю неподалік від нори, а зайці садили для неї городину. Бобри будували з деревини нову хату, адже стара для відгодованого Кота ставала все меншою. Вовків Лисичка змушувала тягати курей із села, посилаючись на особливу дієту чоловіка. А ведмідь щоранку приносив їм мед і малину для профілактики застуди.

Звісно ж, з часом у сімейства Коцьких з’явилося багато хейтерів. Хтось шепотівся у Лисички за спиною, а маленька групка звірів почала готувати справжній заколот. Ведмідь, Вовк, Заєць та Кабан збиралися щовечора для обговорення плану “Коцьких геть!”

- А що як ми їх з нори викуримо? - запропонував Вовк. - Листя сухого біля їхньої нори достатньо.

- Ми ж того Пана Коцького і в очі не бачили, а що як розізлиться і нападе? - запитав Ведмідь. - Я ж старий, не втечу! 

- Отож-бо, що не бачили ми його! - вступив у розмову Заєць. - Треба якось того звіра з хати виманити! Побачити, з ким маємо справу.

- А запросімо Коцьких на обід! - запропонував Кабан. - Може і не такий страшний чорт, як його малюють.

На тому і розмову закінчили. Знайшли у лісі Лисичку та запропонували прийти в гості.

- А де столи накриватимете? - запитала Пані Коцька.

- Та можна і ось тут, на галявині, - запропонував Вовк.

- Згода, тільки вас тут бути не повинно! Задля вашого ж добра! А то мій чоловік не дуже компанійський.

- Добре, добре, ми все наготуємо і підемо! Ви нас і не помітите! - запевнив Кабан.

- Тоді завтра ми з Паном Коцьким до вас завітаємо! - гордовито відповіла Лисичка.

Коли вона пішла, звірі знову почали дискутувати.

- Як же ми його тоді побачимо, якщо Коцька заборонила бути присутніми? - запитав Ведмідь.

- А ми заховаємося поблизу, - запропонував Заєць. - Я в кущі!

- А я під стіл! - мовив Кабан. 

- Тоді я за он тим деревом причаюся, - Вовк і собі.

- А я на дерево залізу! - то вже Ведмідь слово взяв.

- Не застарий вгору лізти? - запитав насмішкувато Заєць.

- Заради такого можна і постаратися!

На тому і порішили. Наступного дня вже були готові столи з різними ласощами, а кожен зі звірів зайняв свою позицію. Опівдні Пані Коцька під ручку зі своїм відгодованим чоловіком прийшла на трапезу. Вони сіли за столом та почали спокійно обідати. Та не знала Лисичка, що цю пухнасту морду, яку вона прихистила та зробила з нього легенду, знали майже всі ті, хто зараз сидів у своїх сховках.

Вовк колись овечку в його хазяїна крав, а той навіть не нявкнув. А Заєць капустою хрумтів прямо під вухом цього лінивця, який спокійно спав собі серед городини. Кабан неодноразово їв фрукти у садку, де Кіт навіть не звертав на нього уваги. Та й Ведмедю, з верхівки дерева, Пан Коцький здався зовсім не страшним. Від розпачу, що його так довго водили за ніс, він голосно загарчав. “Гроза Лісів” так злякався, що заскочив під стіл.

А там Кабан!   Як шпигане іклами! Кіт навтьоки, а з-за дерева на нього Вовк наскочив. Заєць і собі до нього - б’є лапками та примовляє: “Ох і Коцький! Ох і пройдисвіт!”