Друг Сірка

У одному густому і темному лісі жив Вовк. Та не один, а ціла зграя. Жили всі згуртовано і разом ходили полювати зайців та інших маленьких звірят. Але з роками наш Вовк став слабким та немічним, ще й недобачав далеко. Скільки разів своїх родичів підставляв, а вони все те йому з лап спускали. Та одного разу через його недбалість одна з вовчиць ледь не потрапила у капкан мисливця. Розгнівалася на нього зграя та й вигнала з лісу.

Ходить Вовк попід полем та журиться. Аж тут зустрічає його бродячий пес Сірко. 

- Чого такий похнюплений, Вовче? - питає. - Та й морда така скривлена, неначе пуд солі з’їв.

- Як же мені не сумувати? - відповідає зажурено. - Мене моя ж родина вигнала. Не хочуть більше зі мною діло мати.

- А чим завинив? - цікавиться Сірко.

- Кажуть, старий занадто і неуважний…

- То доведи їм, що це не так!

- Як же я це доведу? У мене ж дійсно здоров’я вже не те. Підсліпуватий став, та й інстинкти постійно підводять.

- То потрібно зробити тебе справжнім героєм в їхніх очах, і тоді вони зрозуміють, що помилялися.

- Та який з мене герой? - мовив і лапою махнув.

- Е, не кажи! Ходімо до мого старого господаря - допоможу тобі у нього барана вкрасти. Принесеш його до своєї зграї - вони тебе охоче назад візьмуть.

- Барана? - засумнівався Вовк. - Не знаю чи й дотягну…

- Ой, ну який же ти нудний! Я тобі допоможу! Давно хотів того старого покидька провчити, який мене даху над головою позбавив! Та й ти мені колись у пригоді станеш!

На тому й порішили. Вночі прокралися до баранів, Сірко одного за вухо зубами взяв і до Вовка тягне. А кучерявий бекати почав та буцатися. Пес його осідлати хотів - та ніяк не виходить. Товче його баран, сил не шкодує, ще й обурюється “Бе-бе-бе!”

- Я тобі бекну, я тобі бекну! - дратується Сірко, аж бачить, що Вовк зовсім неактивний.

- Ну чого стоїш як засватаний? - пес до напарника. - Допомагай!

Той ніби зі сну прокинувся. Підбіг, взяв каменюку і - БАЦ! - барана по голові. Той копита і відкинув. Тягнуть тушку до лісу. Вовк кряче, а Сірко тільки примовляє: “Свій тягар не тяжить!” Ледве до лісу дотягли і неподалік від вовчого лігва розпрощалися. 

На ранок зграя прокидається, а їхній родич, якого вони вже з рахунків списали, стоїть посеред галявини, а перед ним цілий баран лежить.

- Доброго ранку і смачного сніданку! - каже і посміхається гордовито.

Голодні вовки зраділи від такої приємності, м’ясця поїли і свого родича назад взяли. Лише та вовчиця, яка через нього ледь у капкан не попала, сторонилася “нового героя”. Почалося у нашого Вовка приємне життя. Його знову почали цінувати та радитися з приводу тактики полювання.

А Сірко ходив-ходив полем та набридло йому самому бути, захотів до зграї прибитися. Де ж її шукати? Бродячих собак в тому районі не було. Вирішив піти до Вовка. Вночі пробрався до його лігва, розбудив тихенько, щоб інші не прокинулися і відвів у бік.

- Сірко, що тобі треба, друже? - прошепотів Вовк.

- Візьми мене до себе у зграю, - попрохав той.

- Та як же я вмовлю своїх родичів пса взяти?

- А ти не кажи, що я пес! Скажи, що Вовк. Лише породи другої!

- Собачої, чи що? Хто ж мені повірить?

- А я піду в попелі вимащуся і буду сірим як ви! - запропонував Сірко.

- Ну добре, - погодився той. - Лише через те, що ти мені свого часу допоміг. Але попереджаю: якщо нашу з тобою брехню розкриють, буде обом непереливки!

 - Не бійся, ніхто не дізнається!

- А як будемо моїх родичів задобрювати?

- Є старий перевірений спосіб!

- Тільки не кажи - баран!

- Баран!

- У мене з попереднього разу ледь спина не тріснула від такої ноші!

- Але ж не тріснула! Гайда зі мною до хазяїна колишнього!

Довелося знову в село бігти. А барани вже всі напоготові. Стоять одне за одного стіною. І тиша така гнітюча. Тільки й чути де-не-де погрозливе “Бе… Бе… Бе…” У вовка мороз шкірою. 

- Може ну його тих баранів? - прошепотів Сіркові боязко. - Придумаємо якийсь інший план.

- Стоятимемо до кінця! - мовив той, а в самого вже бісики в очах. - Я поки увагу всіх на себе відвертатиму, а ти відходь, візьми каменюку і сховайся. Коли один з баранів виб’ється зі стада, його і буцай. 

Так і вчинили. Щойно Сірко з місця зірвався, як кучеряві, направивши на нього роги, побігли за ним, горлаючи: “ХЛОПЦІ ВПЕРЕД!”.