Пес у кросівках

Давно це було і чи правда, а жив на світі мірошник. І мав він три сини. Коли старість постукала до нього у двері, чоловік вирішив розділити своє невелике майно поміж дітей. Старшому і найрозумнішому він віддав свій млин, середньому - віслюка (ні на що не натякаючи). А молодшому дістався пес. Без будки. Зате з оригінальною кличкою - Гаврик.

Образившись на такий розподіл, наймолодший брат сів надворі та почав сам до себе говорити (нормальна реакція юнака, якого щойно обділила найрідніша людина):

- Ну де у світі справедливість??? Братам нерухомість, транспортний засіб, а мені кудлате гавкало. І що ж робити? Ну з’їм я собаку, зроблю зі шкіри пару шкарпеток теплих, а далі??

У Гаврика, який в цей час підслуховував свого новоспеченого хазяїна, аж шерсть дибки встала від таких садистських думок вголос. Віддавати Богові душу найближчим часом він не збирався, тож вирішив перехитрити юнака. Підійшов до нього з жалісливим виглядом, поглянув мило йому в очі й мовив:

- Не журися, хазяїне! Ми з тобою не пропадемо! Просто віддай мені пару своїх старих кросівок і торбу порожню, і більше ні про що не турбуйся! Скоро заживемо з тобою, як пани!

Коли перший шок від того, що його пес розмовляє, пройшов, юнак все ж вирішив задовольнити прохання домашнього улюбленця. Він виніс йому свої поношені кросівки та порожній мішечок і Гаврик радо завиляв хвостом від радості. 

Щойно він взувся - дременув до лісу. Юнак теж не став чекати з моря погоди і гайнув за ним побачити, що ж той надумав робити.

Пес, радий, що спекався свого кровожерливого хазяїна, полював тепер на зайця. Чекати на здобич довго не довелося і вже зовсім скоро з мішка стирчало двоє довгих вух.

“Ось і мій обід!” - радісно подумав пес, та раптом з-за дерев вийшов його хазяїн і заявив:

- Чудово! Ось і мій обід! - він задоволено потер руки. - Хоча ні! У мене є краща ідея. Бери цього зайця і занеси його Королю. Скажеш, що це подарунок від маркіза… маркіза…

Юнак чухав потилицю, намагаючись вигадати собі якесь неординарне ім’я.

- Барабаса! - нарешті вигукнув він.

- Може все-таки Карабаса? - запропонував Гаврик.

- Точно! Маркіз Карабас! Звучить!

- То для чого Королю заєць? Хіба в нього їсти нема чого?

- Звісно що є! Однак, ми з тобою працюватимемо над моїм позитивним іміджем. І коли я нарешті з’явлюся перед очима Його Величності, він згадає про щедрого незнайомця, який задарював його подарунками.

- То я так розумію, зайцем все не обмежиться? - скривився від такої перспективи пес.

- Правильно мислиш! - зрадів юнак. - А тепер годі балачок. Неси Королю здобич! А потім гайда знову полювати. І швиденько! Я ж не дарма тобі свої кросівки віддав.

Гаврик вже шкодував, що народився на цей світ, і проклинаючи свого хазяїна, побіг до палацу. Там він переказав Королю вітання від маркіза Карабаса (хто б він не був), віддав свій “обід” і знову побіг до лісу. Під прискіпливим оком свого господаря він вполював двох білок, а потім і трьох куріпок і навіть лисицю! Та щоразу був змушений відносити усю свою, чесною працею зловлену, здобич Королю. А той, своєю чергою, все більше цікавився цим таємничим маркізом Карабасом.

Довго продовжуватися так не могло. Гаврик без всіляких дієт за тиждень скинув пару кілограмів, які при його початковій вазі зовсім не були зайвими. Голодний шлунок постійно бурчав, а настрій все більше псувався. Тож в голові у пса з’явилася нав’язлива ідея - треба позбутися свого хазяїна. Але як? А отут вже втрутилася доля. 

Після чергового візиту до Його Величності, Гаврик як завжди звітував юнакові, що робиться у палаці, та розповів, що королівський кортеж їхатиме на прогулянку до озера. 

- Це мій шанс! - вигукнув радісно юнак. - Йду знайомитися з Принцесою та її батьком!

- У такому вигляді? - засумнівався пес.

- Роздягнуся, скажу, що мене по дорозі до мого замку пограбували.

- Чудова ідея! То я Вам, виходить, більше вже не потрібен? - з надією у голосі запитав Гаврик.

- Навпаки! Якщо все з Принцесою вигорить, то хочу, щоб ти й далі був моїм вірним слугою до самої смерті!

“А вона не за горами,” - подумав пес, - “з таким хазяїном як ти! Якщо тебе навіки не спекаюся, то ти ж мене швидко зі світу зживеш!”

- Ну то як, допоможеш мені все провернути? - запитав юнак.

У Гаврика раптом з’явилася ідея. Все ж на голодний шлунок легше думається, як не крути.

- Так, звісно, допоможу! Ходімо хутчіше! Бо карету пропустимо!

Вони побігли до озера, і заховалися в кущах. Тут пес наказав своєму господареві роздягатися і лізти у воду.