Нахаба в червоній шапці

Жодну з частин цієї книги не можна копіювати, перекладати або відтворювати у будь-якій формі без письмового дозволу автора.

Давно це було чи ні, сказати важко. Але в одному густому лісі в затишному лігві жив собі Сірий Вовк. Він часто гуляв лісом, слухаючи спів пташок. Був вегетаріанцем і дуже добродушним звіром. Він жив у мирі та злагоді з іншими тваринами, які любили Вовка за його вдачу. Щодня він робив десять тисяч кроків лісовими стежками, а ввечері лежав на галявині, дивився на зорі та насолоджувався тишею.

Та в один прекрасний день його спокійному життю прийшов кінець. Із села, що стояло неподалік лісу, до покинутої хатинки переїхала жити старенька бабця. І все б нічого. Вона рідко виходила надвір, не чіпала мешканців лісу, та й вони не дуже її турбували. Навіть Вовк був знайомий з цією доброю жіночкою і завжди вітався, проходячи повз її хатинку. 

Однак невдовзі у гості до бабці почала приходити її онучка і життя у лісі змінилося.

Цю малу бешкетницю та забіяку всі прозвали Червоною Шапкою, адже саме такий головний убір носило це мале швершко. Боялися її всі, від малого до великого. Манерам дівчинку, мабуть, ніхто не навчив, адже вона лізла усюди. Нишпорила по гніздам, залазила в нори, бігала з сачком за метеликами, викопувала черв’яків, їла ягоди та горіхи, так необхідні іншим лісовим створінням. Тож коли її червона шапка мерехтіла посеред дерев, усі тікали врізнобіч, боячись потрапити на очі цій малій бестії.

Вовк чув про вредне дівчисько, але, на щастя для нього, ніколи її не зустрічав. Допоки одного дня не пішов на чергову прогулянку лісом. Слухаючи щебет пташок та милуючись промінчиками сонця, які пробивалися крізь густі крони дерев, Вовк не зчувся, як відійшов далеко від свого лігва. І раптом почув шурхіт. Він обернувся, але позаду нього нікого не було. 

Знизавши плечима, Вовк почимчикував далі, але хрускіт гілок десь дуже близько знову змусив його зупинитися. Раптом між деревами замерехтіло щось червоне і за декілька секунд на доріжці перед звіром з’явилася дівчинка. Її неохайна сукенка була вся вкрита реп’яхами, а черевикам було вже років і років. Скуйовджене волосся стирчало навсібіч, обличчя було все вимащене соком від лісових ягід, а на очі лізла та сама славнозвісна червона шапка. В руках у неї був кошик. А весь її вигляд не залишав сумнівів, що ця незнайомка не налаштована дружньо.

- А ти що за чудасія?! - не привітавшись, вигукнула мала розбишака.

- Доброго дня, дівчинко! - привітався Вовк, оглядаючи нову знайому. - Мене звуть Сірий Вовк, а тебе як кличуть?

- Мене ніхто не кличе, я сама приходжу, коли хочу! - зухвало відповіла Червона Шапка. - Куди йдеш?

- Просто лісом гуляю, свіжим повітрям дихаю, а ти?

- До бабці своєї йду, - дівчинка шмигнула носом, а потім протерла його брудним рукавом сукні. - А то щось вона мене давно до себе в гості не кликала.

- Несеш їй якісь смаколики? - запитав Вовк, киваючи на кошик.

- Та де там, - махнула рукою та. - Йду по пиріжки до неї. А то, уявляєш, не пече мені пиріжків зовсім. Ото вже бабцю маю! Свою онучку голодом вирішила зморити!

- А твої батьки тобі пиріжків не печуть?

- У мене лише мамка залишилася, - відповіла дівчинка. - Тато десь здимів. Кажуть, у лісі тут ходить, природу охороняє. Я вже пів ліса прочесала, а його - й сліду немає! Ховається, чи що? Мамка каже, щоб не займала його, бо у нього робота. А я її не слухаю! Я, взагалі, мало кого слухаю.

- Ну, старших слухатися все ж варто, - обережно зазначив Вовк.

- Ой, не треба мені цих лекцій з моралі, - знову махнула на нього рукою Червона Шапка. - Ти краще скажи, де ти живеш? То я до тебе в гості прийду після того, як в бабці пиріжки заберу.

- Зовсім недалеко, - збрехав Вовк, - он там, за річкою маю оселю. Від будинку твоєї бабусі недалечко.

- Дивись мені, - погрозила пальцем, - якщо збрешеш - непереливки тобі буде!

- Чого б мені брехати! - він вже думав, як швидше дістатися свого лігва, щоб гарно його замаскувати. - Чекатиму в гості!

- Ну тоді бувай, Сірий Вовче! - дівчинка зміряла поглядом свого нового знайомого, ніби запам’ятовувала його. - І не забудь якогось чайку заварити. Треба ж буде пиріжки чимось запивати!

- Ага, обов’язково, - запевнив її Вовк і, махнувши на прощання, швидким кроком поспішив у глиб лісу. Йому потрібно було попередити бабцю про нашестя Червоної Шапки.

Він швидко побіг до її хатинки, чемно постукав у двері та зайшов, почувши запрошення. Бабця, коли почула про онучку, сплеснула руками.

- Лишенько! А я ж і тіста навіть не місила! Вона ж тут зі злості все мені поперевертає!

- І чого ж Ви їй дозволяєте так себе вести? - здивувався Вовк.