НЕГАРНІ СЛОВА

— Як ти можеш таке казати? — часто дивувалася Лапуня. — Ці слова такі негарні...

Пустунчик не розумів, що засмучує подружку. Слова як слова! Всі — з літер однієї абетки. Що в них гарного, чи негарного?

Розумник теж казав, що теплі слова можуть зігріти душу, а грубі та злі — ранять гірше, ніж іржавий цвях. Треба пильнувати, що кажеш, бо різні слова діють наче ліки або отрута. Висловлювати свої почуття та думки не лише точно, а ще й гарно — в цьому і полягає людська культура.

Пустунчик не розумів, нащо ретельно добирати слова? Що він думає, те й каже. Навіщо брехати? Перед ким виставлятися? Друзі ж його добре знають та завжди зрозуміють.

Однієї ночі Пустунчику наснилося, що він стоїть посеред великої зали. У кутку щось заворушилося.

— Що це за потвора? — здивувався Пустунчик. До нього пострибала груба сіра чотирикутна істота, схожа на подушку, яку чаклун перетворив на жабу.

— Оце й є Потвора, — звідкись поряд взялася Лапуня. — Подобається?

— Ні! Бридка гидота! — Пустунчик відкинув Потвору, але за нею поповзло, щось липке, безформне, бородавчасте...

— ЩО ЦЕ?! — злякався Пустунчик.

— Це твої слова, — почув він голос Лапуні, але самої подружки більше не бачив. — Те, що ти кажеш, має такий вигляд.

— Ага, значить, я сам створив цих кракозябриків? Тоді киш! Пішли геть!

Пустунчик більше не боявся. Він прогнав Потвору та Бридоту у дальній кут, коли помітив якесь чудернацьке створіння, зелене, лускате, з безліччю голок, закручене наче морський коник.

— А ти хто?

— Оце твій Кракозябрик, — пояснила невидима Лапуня.

— А він прикольній! — засміявся Пустунчик.

— Подобається? Тоді давай, візьми його до рота!

— Нащо? — відсахнувся від істоти Пустунчик.

— Бо це твоє слово, ти його вигадав. А як ти вимовляєш слова? Тож, давай, проковтни його та знову скажи!

— Не хочу! Він напевне бридкий на смак та ще й колеться!

— Але ти кожен день вимовляєш кілька сотень таких Кракозябриків та ще й багато чого гіршого на вигляд, — посміхнувся голос Лапуні.

Різні дуже негарні слова оточили Пустунчика. Кричали, благали їх проковтнути. Але Пустунчик навіть дивитися на них без огиди не міг.

— Не хочу! Не хочу!! Тьху на вас! Рятуйте! Геть від мене!..

Пустунчик прокинувся та озирнувся по кутках. Все було тихо. Він нікому не казав про свій сон, але з того дня став набагато уважнішим до власної мови. Пустунчик більше не сипав дуже різкі, колючі, злі та непристойні слова, не подумавши. Навіть слівце "прикольно", про яке Розумник не раз казав, що це некультурно, почало якось трохи поколювати язика, і Пустунчик замислювався, чи варто взагалі його промовляти?

Навіть коли Пустунчик бачив щось насправді бридке та потворне, він добре думав, чи слід називати це явище та торкатися його своїм язиком. Мова його стала гарною та чистою. Це Розумник і називав культурою мовлення.

Може, всі культурні люди теж колись бачили такий сон і так зрозуміли красоту мови?

Так чи ні, але все, що ми говоримо, особливо близьким людям, важить дуже багато.