СІМЕЙНИЙ ЛАНЦЮЖОК

— Чому ми повинні сидіти з молодшими? — нарікав Пустунчик. — З ними не погратися нормально, та й поговорити нема про що!

— Ти ж старший! — дивувалася Лапуня. — Ти знаєш багато такого, чого малі зернятка ще не вміють. То навчи їх! Ти ж  сам ходиш до школи? Для вчителів ти – молодший, а тут — старший. Тебе слухаються, тебе поважають, ти даєш приклад малим, хіба це погано?

— Коли — потрошку, то добре. А весь час бути старшим так нудно!

— Справді, — сказав Розумник. — Бути старшим — серйозна відповідальність. Тому добре, коли є велика родина, де багато старших різного віку.

— Так! Це класно! — підхопив Пустунчик. — Тоді за малими може наглядати хтось інший, а в тебе є час погуляти!

— Ото смішний! — пхикнула Лапуня. — Таких простих речей не розуміє! Малий ще!

— Я малий?! — Пустунчик спочатку обурився, а потім хитро примружився: — То й добре! Я зовсім мале-е-есенький, і не хочу я бути старшим. Самі будьте, якщо вам подобається!

— Тоді годі байдикувати, йди роби уроки, — суворо сказала Лапуня. — Потім вимий руки, поїж, чисти зуби та лягай спати!

— Чого ти мені наказуєш? Сам знаю, що треба робити!

— Бо я старша.

— Ні, я так не хочу… — засмутився Пустунчик. — Завжди бути молодшим, теж нудно. Усі за тобою стежать, усі наказують… Тут щось не так. Чого я повинен слухати старших?

— Не всіх, лише тих, хто хоче нам добра, — відказала Лапуня. — Ми слухаємо батьків, вчителів, родичів та старших друзів, питаємо в них поради, бо довіряємо їхньому досвіду! А зовсім не тому, що ми народилися трохи пізніше.

—А звідки я знаю, що ти наказуєш задля мого добра, а не просто тому, що ти старша? — спитав Пустунчик.

— Сам подумай, — сказав Розумник. — Наша родина — це Колос. На що схожий колос?

— На кіску, — сказала Лапуня, поправляючи зачіску.

— Дівчача думка! — пхикнув Пустунчик. — Колос схожий на слід від танка!

— Більш за все колос нагадує плетений ланцюжок, де всі зернятка міцно тримаються одне одного, — сказав Розумник. — Забери кілька зерняток, та навіть — одне, і колос  може швидко зламатися.

Родина завжди схожа на ланцюжок. Старші родичі піклуються про молодших скрізь у природі. Якщо вовчиця або інша матуся не буде вчити своїх діточок, годувати їх, рятувати від небезпеки, з них не виростуть гарні здорові звірі та скоро весь їхній рід зникне.

— Прикро! — сказав Пустунчик.

— Так і в наших родинах. Коли менші підростають, то вже самі стають для когось вчителями та захисниками.

Пустунчик замислився:

— Але потім стає навпаки! Коли старші зовсім постаріють, молоді, які мають більше сил та здоров’я, піклуються про них! Ланцюжок працює в обидва боки! Оце правильно! І чим більша родина, тим міцніший повинен бути зв’язок, щоб усі не розсипалися, як зернятка з колосу!

— Молодець, Пустунчику. Ти все зрозумів.

— Бо я вже дорослий! — похвалився Пустунчик.

Інші Зернятки, навіть самі маленькі, засміялися. І Пустунчик сміявся разом з родиною.