ЗОЛОТИЙ КОНИК (Кінь дикий, тарпаноподібний польський коник, Equus caballus)

У природному парку "Беремицьке", що на Поліссі, у табуні диких коней народилося руде лоша.

Здавалося б, нічого особливого? Але всі коні були сірими і пишалися цією прикметою їхнього славного предка! І раптом, у сірого тата й сірої мами — рудий синок!

— Який руденький! — здивувалися науковці, які доглядали та вивчали коней. (Коні вважалися дикими, та це не значить, що поряд з ними не було людей).

— Золотий коник! — сказав ніжний жіночий голос, і мале лоша, яке щойно вперше звелося на ніжки та спробувало маминого молока, запам’ятало це.

Диких коней називали тарпанами.

Сувора наукова істина вимагала називати їх "тарпаноподібними", та самі коні знали, що походять від прадавнього Тарпана, і не ускладнювали. Малий тарпанчик багато наслухався про славного предка ще до того, як вперше пішов до школи.

Його мати світло-сіра кобилиця Срібна водила табун і була головою сім’ї. Мама обирала пасовища, маршрути, якими тарпани ходили до води, знала, де ховатися від негоди, де ночувати, куди рухатися зранку. Тато при ній був головним захисником, міністром оборони, головнокомандувачем армії та одночасно самою армією! Адже їхній табунець налічував лише шість голів.

Руденький "принц" був єдиним лошам у табунці, дорослі коні його захищали, про нього піклувалися і ніхто не ображав. Аж ось минуло кілька місяців, настав вересень, час вже малому самостійно бігти до школи…

*****

— Гляньте на диво! — зухвало заржав найкрупніший в класі молодий тарпан із найтемнішою широкою смужкою вздовж спини. — Який рудий! Агов, Рудий!

Однокласники засміялися.

— Не рудий, а золотий! — з гідністю відповів той.

— Може, ти не тарпан, а лис? — продовжував задиратися зухвалець. — Колір збігається!

— Ще раз так скажеш, і я тебе вкушу, — пообіцяв "золотий" коник. Він ще ніколи не кусався, але відчув, що охоче вчепиться зубами в шию смугастого.

— А ну, спробуй! — той підступив ближче. Груди та плечі у нього значно ширші, ніж у руденького.

— Смушику, не гарчи! — зневажливо підійшла дівчинка з таким самим яскраво-темним "ремніцем" вздовж хребта. — Ти ж тарпан, а не собака!

Всі засміялися, крім супротивника руденького.

— А чому в нього вже є ім'я? — здивувався рудий новачок. — Адже першого уроку ще не було!

— Бо ми — близнюки, — пояснила дівчинка. — Нас назвали одразу, щоб розрізняти. Він Смуг, а я Смужка. Вітаю!

— Приємно познайомитися.

— Рудий, не витріщайся на мою сестру! — знову загарчав Смуг.

Руденький не звертав уваги на погрози. Ще до приходу вчителя він з'ясував у нової подружки, що Смуг — єдиний, крім нього самого, "принц" у класі. Тобто, синок головної кобилиці у табуні. Тому і зазнається. А Смужка, виходить, принцеса… І ще брат і сестра — єдині близнюки серед тарпанів парку, перші, які тут народилися. Зазвичай у тарпанів близнюків не буває. Круто!

Десяток молодих коників знайомилися та штовхалися на рівній галявині, поки зненацька їх не розборонив учитель.

— Вітаю мій примарний клас! — пан Тарпан завжди так жартував, та новачки цього не знали. — Якщо ви вважаєтеся офіційно вимерлим видом, це не привід не вчити уроки! Попереджаю!

Клас "привидів" стримано іржав, тамуючи сміх.

— Отож, шановне непарнокопитне панство, — вів далі вчитель, — розповідайте для знайомства, хто що знає про нашого славного предка! Історія роду, так би мовити!

Поки дівчата милувалися гарною статурою та буйною жорсткою гривою вчителя, хлопці ринулися до бою і навперейми згадували історії про диких конів, які їм розповідали старші. Смуг перекрикував усіх.

 — Тарпани — дикі коні Східної Європи. Великі табуни бігали раніш скрізь по лісах та степах, але потім почали вимирати...

— Чому? — запитав вчитель.

— Бо люди розорали дикий степ! — кричали в класі. — Бо випасали там свою худобу і нам не було що їсти! Бо полювали на тарпанів!

— Для чого?

Клас принишк. Ніхто не знав.

— Ну... — Смуг теж трохи замислився, та відповів впевнено: — По-перше, тарпан прудко бігає, я людям подобалося на своїх конях змагатися з ним. А як загонять, то вбивають! Бо ми не слуги людям! По-друге, люди — хижаки, і вважають м’ясо тарпанів смачним!

В класі почулися обурені викрики хлопців та зойки дівчат.

— Люди — всеїдні, — виправив учитель. — Та це єдине зауваження. В цілому ти правий. Але… складність у тому, що якби не люди, нас тут взагалі не було б. Тому нам доведеться співпрацювати з ними… Звісно, не з усіма! Тільки з вченими.