ДОВГЕ ПОЛЮВАННЯ  (Рись звичайна, Lynx lynx)

Глибоко в Поліській хащі мішаного лісу, все захаращено буреломом, так, що ніхто не пройде. Покручені дерева, які впали від вітру чи від старості, лишалися висіти на сусідніх стовбурах. Їх щільно заплітав хміль, мох та заселяли гриби.

Під вивернутими коренями ховалася велика земляна печера, куди майже не заглядало сонце. Проте, найголовніше, туди не могли дістатися люди!

Двійко малих рисенят, яким від народження ще трохи більше місяця сиділи у печері, прислухаючись до кожного шурхоту. Мати пішла на полювання, рисенята лишилися самі вдома і не могли дочекатися її повернення. Братик та сестричка, Рикся та Рисик. Лишилися не вперше, та до цього не звикнеш.

Зазвичай про рисенят піклуються двоє батьків, та в цієї сім’ї не було тата. Мамі-Рисі доводилося ходити полювати частіше і довше, і діти (особливо Рикся) дуже боялися лишатися самі. Полювати малі самостійно не вміли, ще пили молоко і тільки нещодавно почали їсти свіже м’ясце, яке їм приносили з лісу.

— Рисик, коли прийде мама? — пхикала плямиста сестричка і терла лапками очі.

— Скоро, Рискю.

— А якщо не прийде? Якщо вона взагалі більше не прийде? — зойкнула мала.

— Чого ж це? — насупився братик. — Наша мама дуже вправно полює! В неї сильні лапи, а які довгі ноги! Їй зручно стрибати, лазити, бігти за здобиччю, і навіть ходити по снігу! А снігу навесні нема, Риксю. Це ж добре, еге ж?

— Ні! На снігу є сліди, у снігу легше полювати!

— Звідки ти знаєш, ти взагалі снігу не бачила! — засперечався брат.

— Ти теж!

— Але я знаю, що мама може вполювати кого захоче! Захоче — косулю, захоче — зайця, або пташку, або мишку, та навіть молодого кабанчика! Така в нас мама! Які в неї зуби! — з гордістю нявкнув Рисик.

— А хвіст короткий, — бідкалася Рикся. — Зовсім короткий! Як з ним тримати баланс у стрибках? Мама може впасти з дерева!

— Тю! Хвіст їй не заважає! Всі рисі добре лазять і навіть плавають!

— А якщо за нею поженеться вовк? Вовків я боюся! Мама казала, вовки — вороги рисей!

— Вовки не лазять по деревах, дурна Риксю! Мама легко від нього втече!

— А вовк забере здобич і ми помремо з голоду! — вела своє сестричка. У темряві, на голодний шлунок Риксі завжди ввижалися жахіття.

— Мама вполює ще! — впевнено відповів Рисик.

— Ні, ні! Їй доведеться вийти з лісу, ближче до людей. А там собаки! Там машини! Там люди!! Мама ж їх не боїться, її помітять та вб’ють!

— От нащо? — тверезо спитав Рисик. — Рисів не їдять. Люди дурні, не знають, що ми смачні, але нам це на користь.

— Люди з нас роблять шуби! Бо самі мерзнуть без хутра. У мами такі гарні китиці на вушках, таке довге і щільне хутро! Золоте і плямисте! У мами біле черевце у крапочку... Ні, з неї точно зроблять шубу! Чи шапку! Ой, лишенько!..

— Та то ж зимове хутро, дурненька, а зараз травень! — сміявся братик, намагаючись підбадьорити боягузку. — Полювання нема, не бійся! Рисі — червонокнижні, люди не можуть їх вбивати. Такий закон!

— А в Лісових Котів дядька мало не вбили! Вони теж червонокнижні!

— Бо дядько Кіт виліз на дерево і гучно співав, лякаючи всіх довкола, ще й грізно дряпав пазурами кору. Тоді був березень, він просто здурів. Мисливці як його побачили, тікали геть! Стріляли просто вгору, щоб Кіт за ними не побіг! А мама, по-перше, розумна; по-друге, поводиться тихо; по-третє, значно більша, а по-четверте, не нападає на людей!

— Але ж тато не повернувся з полювання, а він теж червонокнижний!

— Ніхто не знає, чи він загинув, Риксю! Тато потрапив у пастку. Можливо, люди не вбили його, а забрали. Люди кажуть, що рисі добре приручаються, навіть дорослі. Хтозна, може він ще повернеться…

— Ні, ні! Його точно вбили!

— Що ж ти така песимістка, Риксю? Не хочеш вірити у краще?

— Я хочу, щоб прийшла мамаа-а! Я бою-уся!

— Подумай про хороше, — закликав сестру Рисик. — Уяви, що смачненького мама принесе! Чого ти хочеш? Пташку чи зайчика? Особисто мені смакує глухарик. Або косуля.

— Мені все рівно, — нудилася Рикся. — Хоч мишку, аби швидше!

— Мишкою ми не наїмося, — заперечив брат. — Мамі доведеться одразу ж знову йти на полювання. Нам навіть зайця вистачає лише на день! Ми ж ростемо!

— Тоді краще лося, — зажадала Рикся. — Великого-великого! Щоб вистачило на тиждень!

— Великого не вийде, мама полює лише на молодих.

— Хочу лося-я-я-я! — капризувала сестричка. Її уява знов підкинула страшну картину. — Рисику, а якщо мама схопить молодого лося, а його тато чи мама нападуть на неї? У лосів великі роги та важкі гострі копита, я знаю! А якщо, на кабанчика? А поряд буде страшний вепр з іклами?..