ВЕЛИКИЙ ЗИМОВИЙ ПОХІД (Видра річкова або звичайна, або порешня, Lutra lutra)

На березі лісової річки Швидкої, біля глибокої ями з назвою Водний Вир, жила собі сім’я видр на прізвище Порешня. Мати — пані Лутра Порешня, і два її синочка Вир і Дрик.

Сусіди вважали пані Порешню гарною господинею, заздрили, як видри вміють готувати різноманітні делікатеси із самої риби, хвалили, що мати привчає діток до самостійності і вже з двох місяців вчила полювати, а також слідкувала, щоб малі їли не лише рибу, а й водні рослини. Бо в них вітаміни!

Раніш біля Водного Виру жили бобри, та кудись переїхали, кинувши хатки. Порешня відбудувала та розчистила одну з покинутих бобрових хаток і оселилася там. Зробила два ходи під водою і гарно зажила. У придане видрі дісталася велика територія берега та лісу. Смуга шириною 100 метрів від води, площею більше 10 квадратних км. Родичі, коли навідувалися в гості, хвалили, як мальовниче закиданий весь берег буреломом. Бо прийдеш до когось, а там — пустеля! Чисто-чисто. Ані сховатися нема де, ані відпочити!

"Ні, все ж пані Лутра гарна господиня!" — казали всі.

Риба в річці мала власну думку, щодо господарських та мисливських звичаїв бобрів, видр, чапель та інших, хто харчується рибою, але мовчки тримала думку при собі.

"Цуцики" — я називають вдома видренят, вважали себе дуже самостійними. Їм вже виповнилося по 8 місяців, вони ходили з мамою на риболовлю та в ліс, полювати на  ящірок та мишок, і вважали, що знають все на світі!

Вир з Дриком постійно сперечалися, хто раніше почне жити самостійно, як годиться дорослій видрі? Коли малим хвалькам не вистачало слів, вони боролися сильними м’язистими хвостами.

Мати лише посміхалася, добре знаючи, що видри лишаються біля мами не один рік. Навіть коли почнуть жити окремо, за ними треба приглядати та підгодовувати. Не дай Боже, щось з нею станеться, "дорослі і самостійні" цуцики загинуть з голоду!

Все літо і осінь жила сім’я Порешнів безжурно. Риби в річці не бракувало, цуценята росли, допомагали мамі полювати, і коли не боролися, не спали і не їли, навіть читали книжки з малюнками та науково-популярні журнали.

— Мамо, мамо, а правда, що у видри найгустіше хутро? — схвильовано питав Дрик.

— Так, шуба з видри найвигідніша: дуже міцна і тепла.

— А не хочу біти шубою! — злякався Вир.

— То слухай маму і не потикайся людям на очі!

— Мамо, а правда, що у людей немає хутра? — дивувався Дрик. — І, коли пірнають, у них не закриваються ніс та вуха?

— І навіть немає перетинок між пальцями на лапах? — додав Вир.

— Це правда.

— Тю-ю! Нащо ж люди взагалі до річки лізуть? — дивувалися видренята. І бігли плавати та наздоганяти один одного.

— Мамо, а правда, видри найкращі рибалки в світі? — питали цуценята згодом.

— Можливо... не тільки ми ловимо рибу...

— А от у Південно-Східній Азії, у Бангладеші, люди тримають видр наче мисливських хортів на рибу! Доросла видра плаває на повідку, а цуценята — вільні, бо нікуди далеко не дінуться від мами. Люди ж знають, хто найкращий, еге ж? — Дрик показав фото у журналі.

— Що ви все: "Люди, люди!.." Хай живуть, як знають, аби нас не чіпали, — ліниво одповіла мати. І цуценята заспокоїлися.

*****

Та все змінилося, коли зимою річка Швидка вкрилася льодом. Водний Вир із швидкими водокрутами не мав замерзати, та кожен день, висунувши пласку голову з води, Порешня стривожено дослухалася до тріску льоду на морозі, принюхувалася до вітру та бідкалася: "Замерзне! Ой, замерзне!.."

Вир і Дрик одразу відчули зміни у природі та в своєму вихованні. Тепер їхня мирна матуся нагадувала суворого сержанта.

— Підйом! — кричала мати зранку. — Марш у воду!

— Мамо, ми ж померзнемо!

— Поплаваєте, то й зігрієтеся!

— А я намокну! І захворію! — сперечався Дрик, не вилазячи з-під теплої ковдри. Мати за хвоста витягала цуцика з ліжка.

— А ну, скажи, скільки у видри шерстинок на 1 квадратний см? — сурово питала мати.

— 50 тисяч! — кричав малий, пручаючись, щоб звільнитися.

— Отож! Жодна краплинка не проскочить! Стрибай у воду, хутко!

— Ма-ам!..

— Інакше про сніданок і не мрійте! — відрубала Лутра.

Вир і Дрик плавали до сніданку, шукали рибу, якої ставало все менше. А равлики та жабки давно поснули і заховалися на дні.

— Доповідайте, скільки сьогодні відкритих ополонок? — питала мати. — Скільки ви проломили нових, там, де під льодом були порожнини?

— Дві… а я — три! — хизувалися брати. — Відкритих тепер сім!