РОЗБІЙНИК-СТРИБУНЕЦЬ (Тушканчик великий, п’ятипалий тушканчик або земляний заєць, Allactaga jaculus)

Там, де ліси переходять у степи, на узліссі люди засіяли гарбузове поле. Власне, там дозрівали не тільки великі сонцебокі гарбузи, а росли рядки кабачків, патисонів, і навіть кілька соток кавунів та динь. В тепле літо кавуни добре росли у помірних українських широтах і до вересня з них збирали не перший врожай.

З краєчку поля стирчало велике опудало у лахмітті та подертому солом'яному брилі, яке зробили, щоб відганяти птахів. Вночі, при повному місяці опудало гарбузового поля з глечиком замість голови, виглядало загадковим та трохи зловісним. Та й поле з посрібленими боками великих динь, кавунів, гарбузів, було зовсім не таке, як при денному світлі.

На плечах опудала сміливо чекали у засідці двоє патрульних воронячого загону "Нічна варта" — досвідчений сержант Гава, та новачок у патрулюванні Сойченко, племінник Гави від рідної сестри Сойки.

— Дядьку, а він точно прийде? — Сойченкові насправді було трохи лячно, він лише вдавав хоробрість.

— Прийде, де подінеться! — прорипів сержант. Він боявся заснути. — Рядовий Сойченко, звертайтеся як годиться!

— Слухаюся, пане сержанте! — гаркнув Сойченко.

— Та тихіше! Сполохаєш терориста!

— А він… дуже страшний?

— О!! Ще б пак! Гіршого в нашому районі ще не було. Ані в лісі, ані у степу! Великий терорист! Величезний!.. — захоплено розповідав Гава, гойдаючись на плечі опудала. Це проганяло сон.

Молодий патрульний тривожно настовбурчив пір'я:

— Дядьку Гаво, а ми з ним впораємося? Може покликати підкріплення?

— Впораємося, де подінемося! — махнув крилом сержант. — Ти, головне, придивляйся пильніше! Як побачиш рух у полі, кажи мені!

— А чим він такий страшний... і відомий? — спитав цікавий Сойченко.

— Малий, ти хіба не чув про Тюльпанову спр-раву? — кахикнув з подиву сержант. — То слухай! Навесні люди у парку біля міськради висадили велику-велику, гарну-прегарну клумбу з сотні тюльпанів різного кольору! Рідкісні сорти, дорогі! А цей поганець прийшов уночі до парку та геть чисто всі цибулини пожер! Люди чекають-чекають, а квіти не ростуть!

Почали розслідування, розкопали докази і що? Нічого! Ніхто не знав, хто з'їв тюльпани! Думали на жуків, хробаків на різних шкідників, на мишей! Нічого не підтвердилося! Сліди не ті! Уяви: ступня довжиною аж 90 міліметрів із п’ятьма пальцями! Бувають такі жуки?!

Справу віддали нашому загонові! Майор Сорока швиденько вирахував злодія, тоді ж його занесли до терористів, а на всі людські посіви поставили патрульних з "Нічної варти".

Ти ж розумієш, малий, що це опудало мало відлякувати нас? Не знають люди, кого треба боятися, не знаюсь! Кар-р, прикр-ро! Гадаєш, тут хоча б один гарбузик без нас дозрів? Ого! Дай волю цьому розбишаці, все з'їсть! Вартували все літо, а зловити — ніяк. Складна операція…

— Він може зжерти всі ці гарбузи? — витріщився на безкрає поле Сойченко.

— Що гарбузи! І кавуни, і кабачки… Насіння, розумієш, малий? Поки ще не виросли, він приходить, розкопує й жере, й жере!..

— Але вже осінь! Що ж він їсть зараз?

— Коріння! Тихо!.. Чую злодія! Рядовий Сойченко, триматися мене, чекати наказу!

— Слухаюся, сержанте! — пошепки відповів молодий патрульний, вдивляючись у чорні тіні та місячні зайчики на полі.

В непевному світлі синок Сойки побачив, як рухається якась вухата тінь. Великі вуха і довгі ноги нагадували зайця, тільки невідомий легенько стрибав на задніх лапах, наче кенгуру, а замість заячого, куцого, його хвіст був довший від самого злодія, наче у лева, з китицею на кінці. Точніше, з пухнастим "прапорцем" довгого волосся.

— Це він?! — не втримався Сойченко.

— Тихо! Він, розбійник-стрибунець, — ледве розтуляючи дзьоба відповів сержант.

— Це ж зайчик!

— Сам ти… Це великий отаман Тушкан або Земляний Заєць. А ти "зайчик"!.. Оце мені племінничок дістався! Від зайчика у нього тільки вуха, а пащека, як у…

— Крокодила?

— Та мовчи вже! Почує!

— Отаман? Тушканчик працює не один? А де його банда?

— Він одинак. Але жере за десятьох!

— А як брати будемо, дядьку?.. Тобто, сержанте?

— На гарячому! Хай гризти почне...

Дуже повільно, обережно, прислухаючись до найменшого шереху, Тушканчик дострибав до кабачкової грядки і почав швидко-швидко підкопувати коріння. Земля летіла на всі боки, а білий "прапорець " на хвості яскраво майорів під м’ясцем.

— Заходь праворуч, я — зліва! — стиха наказав сержант, знявся з поперечини опудала та полетів до злодія: — На місці завмри! Ані руш! "Нічна варта", вперед!