Вередливий Зайчик та пори року

Маленький Зайчик народився весною. У самісінькій середині весни, коли сніг розтанув, тільки де-не-де по темних ярах в лісі залишалися сірі снігові острівці. Навколо яскраво сяяло сонечко, весело щебетали птахи, бігли дзвінкі весняні струмочки.

Але маленького Зайчика все це не тішило. Він був зовсім-зовсім маленьким і ще не знав, що на світі буває весна. Зайчик сидів під кущем зовсім один, тихо-тихо, щоб не помітили хижака.

 Сидів і сумував, не помічаючи, як гарно довкола.

І тоді до Зайчика підійшла Весна. Прекрасна в своєму ніжно-смарагдовому платті кольору молодої травки. Весна взяла Зайчика на руки і зігріла його ласкавим теплом сонця.

— Чого ти сумуєш, маленький Зайчику? — запитала Весна. — Хіба не знаєш, що навесні все тваринки радіють сонечку і першій соковитій зеленій травичці. Адже зараз так добре і тепло.

— Я не хочу зеленої травички, — сердито заперечив Зайчик. — І не хочу весни. Я не знаю що це таке, але все одно не хочу!

Весна весело розсміялася. Сміх її був як пісня першого жайворонка і дзюрчання лісового струмка.

— Спочатку спробуй ось це, — вона посадила Зайчика на вкритий першої травою і зігрітий сонцем пагорб. — Їж. Не бійся, поїж!

Зайчик обережно відкусив травинку, закрив очі і почав жувати. Схрумав першу і без нагадувань потягнувся до наступної травинки. Весело ворушив носиком та їв ще, і ще, і ще ...

Весна сміялася.

Коли Зайчик дізнався, що таке зелена травичка, Весна повела його далі, показувати свої володіння і відкривати Зайчику свої скарби.

Зайчик скуштував смачну водичку з лісового струмочка, яка надає звірам і птахам сил після довгої зими. Він дізнався, що молоді гілочки верби, що росте над водою, хоча й гіркі, теж придатні в їжу, особливо корисні їх бруньки з ще не розкритими листочками. Зайчик вже відрізняв листочки кульбаби від кропиви. Він милувався весняними квітами і познайомився з лісовими мешканцями: білками, їжачком і бурундуком.

Зайчик грав з новими друзями і радів теплому сонечку. А якщо налітала гроза, Весна закривала Зайчика від дощу великим листом лопуха або вказувала йому затишну нірку під кущем.

Минув час.

Зайчик ніжився на сонечку, сушив свою сіру шубку, що трохи намокла після грози, дивився на квітучі вишні і думав:

"Як добре... Таки Весна недаремно існує на світі!"

Але в той чудовий день, Весна прийшла до Зайчика і сказала:

— Мій час добігає кінця. Скоро сюди прийде Літо і буде піклуватися про всіх вас. А мене чекають далеко, в Північних країнах.

— Не йди! — благав Зайчик. — Як ми будемо без тебе? Хто ж дасть нам зелену соковиту травичку і зігріє на сонечку?

— Літо.

— Не хочу літо! — вередував Зайчик і стукав задньою лапкою по пеньку, на якому сидів. — Хочу тільки весну! З літом погано!

Весна знову розсміялася.

— Тобі сподобається Літо. У нього є для тебе багато подарунків. А з тобою ми ще зустрінемося, маленький Зайчику. Зустрінемося, я обіцяю тобі.

Весна пішла.

Зайчик сидів і гірко плакав, нічого не помічав. А навколо вже починалося ЛІТО.

*****

У своєму пишному вбранні Літо виглядало дуже гарним. Літо побачило Зайчика і привітно йому всміхнулося.

— Чого ти плачеш, маленький Зайчику?

— Тому, що пішла Весна, і тепер я не буду їсти зелену ніжну травичку з молодим листям кульбаби!

— Спробуй мою, літню! Скоро достигнуть лісові ягоди, виростуть смачні гриби, хіба ти не радієш від цього?

— Ні! — рішуче відповів Зайчик. — Я не знаю, що це таке "ягоди" і "гриби", але я абсолютно не хочу бачити їх, а тим більше, куштевати! Я хочу назад, до весни...

Зайчик знову заплакав.

Літо взяло його своїми сильними руками. Ніжно притисло до грудей, від яких йшов жар нагрітого сонцем літнього дня.

— Пусти, пусти, — відбивався Зайчик. — Ти гаряче! Я не люблю тебе!

— А ти схожий на малого кенгуру, яких я бачило в далеких Південних країнах, — сміялося Літо. — Лапки у тебе такі ж міцні, як у них. А стрибати через струмок ти вмієш?

Зайчик навіть перестав вириватися і задумався.

Літо поставило його на покритий буйною зеленню берег тихого лісового струмка. Коли пішла Весна, струмочки в лісі стали вужчими і вже не дзюркотіли так бурхливо, наздоганяючи один одного.

Зайчик обережно підійшов до самої води. Потім відійшов. І раптом відштовхнувся сильними задніми лапками і стрибнув...

Він легко перелетів на інший берег струмка. Всі друзі Зайчика — білки, пташки, бурундук і їжачок заплескали в долоні, вітали його стрибок гучними криками. Зайчику сподобалося. Він стрибнув туди і назад ще кілька разів і весело засміявся.