Сором'язливий Слоник

Жило собі на світі маленьке Слоненя.

Незважаючи на те, що здавався Слоник дуже великим, був він насправді ще малий. Далеко йому до розміру справжніх дорослих слонів!

Слоник ріс у дикому лісі і грав зі своїми однолітками: тигренятами, їжачками, ведмедиками, пташками і навіть із жабенятами. Слоненя намагалося з усіма дружити. І з ним охоче грали і дружили багато лісових діточок. Навіть дорослі вважали малого Слоника дуже хорошим. Але сам він себе таким не вважав.

Слоненя було дуже скромне, навіть сором'язливе. Він соромився нав'язувати себе іншим, ніяковів від свого величезного розміру, "лопухатих" вух, довгого хобота, маленького смішного хвостика з китичкою і товстих незграбних ніг.

Та найбільше Слоник стидався, що коли він ніяковів, то завжди червонів. Навіть вуха червоніли. І всі це бачили. У Слоненяти не було хутра, була тільки шкіра. Тому він міг червоніти, а інші звірі — ні. Через це він ще більше соромився.

Безсоромні мавпи, які не могли червоніти, хоча і пишалися своєю схожістю з людьми, дражнили Слоника і показували йому язика. Насправді, мавпи Слоненяті заздрили, але не визнавали того. І дражнили його ще завзятіше.

Слоник поводився тихо і ввічливо. Він завжди допомагав слабким. А якщо в лісі слон — найбільший і дуже сильний, Слоненя допомагало багатьом. Але соромилося і червоніло, навіть коли йому говорили "дякую".

Маленькі звірята любили Слоника.

Коли трапився сильний дощ і лісовий струмок затопив береги, каміння по якому перебиралися тварини з одного берега на інший, пішло під воду. Струмок широко розлився. Навіть зайці не могли перестрибнути його. Мавпи перебиралися по ліанах і гілках дерев і дражнили всіх, а сухопутні звірі сумно сиділи на березі струмка і ніяк не могли переправитися на інший берег.

Тоді до берега підійшло Слоненя.

Слоник знав, що треба зробити, але соромився сказати. Мовчки увійшов у воду і став посеред струмка. Його спина височіла над водою, як величезний сірий камінь-валун.

— Ура! Міст! У нас є міст! — закричала маленька Мишка. Вона перша зрозуміла і оцінила те, що придумало Слоненя.

Слоник зашарівся. Правду кажучи, він боявся мишей, йому було соромно. Але він простягнув Мишці хобот, щоб та наче по трапу видряпалася йому на спину і перебігла на інший берег.

— Стій, ти можеш впасти! — Заєць взяв Мишку і легко переніс її по спині Слоненяти на інший берег.

— Ура! Хай живе наш міст! Слава Слонику! — закричали звірі і по черзі стали переправлятися.

Слоник працював мостом до самого вечора. Потім вода в струмку спала, і з'явився звичний кам'яний місток.

Звірі хотіли подякувати Слоненяті, але не знайшли його. Слоник ховався, щоб не потрапити їм на очі та не шарітися, коли всі будуть хвалити його і казати "дякуємо!"

Всі згадали, що минулого року, коли бобри будували греблю на Великій Річці, Слоненя допомагав їм носити важкі колоди і потім навіть врятував мале бобреня, яке мало не потонуло, коли зачепилося хвостом за підводний корч.

Та коли мама-Бобриха спекла великий смачний пиріг з рибою і хотіла влаштувати свято, Слоника знов ніде не могли знайти. Він ховався в гущі лісу і соромився вийти на гучне торжество.

Звірі не сердилися на його дивацтва, та ніяк не могли зрозуміти причину. А Слоник мріяв про хутряну шубу, як у стародавніх мамонтів, аби не видно було, як гаряче червоніє його обличчя, хобот і навіть вуха. Він не розумів, що в цьому нема нічого поганого. Здатністю червоніти можна навіть пишатися!

Мама-Слониха пояснювала, що багато тварин змінюють колір залежно від настрою. Хамелеони і каракатиці, жаби та ящірки. Звірі та птахи змінюють своє хутро та пір’я в різні сезони і нічого, навіть задоволені цим.

Навіть люди червоніють, а мавпи їм заздрять. Коли так влаштовано в світі, для чогось це стане в пригоді!

Слоненя слухав, важко зітхав і червонів від гніву.

— Мама, але ж носороги теж без хутра, а не червоніють, — скаржився він.

— Від чого носорогу червоніти! — заперечувала мама. — Вони так і називаються "товстошкірі". Їх нічим не проймеш.

— Носороги самі фарбуються в білий колір: катаються в білому піску або глині ​​і стають білими. Отже, їм теж хочеться змінити колір, — сказав тато-Слон.

— Але червоніти, це жахливо, — зітхнуло Слоненя.

— Нічого страшного, малий, — ніжно сказала мама. — Я тебе все одно люблю.

Слоник втішився.

Він намагався поменше звертати на себе увагу і допомагати всім, якщо це в його силах. Але мавпи не залишали його в спокої і весь час дражнили. І одного разу, ховаючись від безсоромних мавп, Слоненя забралося на високу гору і сиділо там на самоті.

Слоник вже заспокоївся і не відчував образи на мавп. Він дивився з гори на свій дикий ліс і думав, як все гарно довкола.

Велика Річка блищить, мов блакитний шовк. Верхівки дерев коливаються, як зелений оксамит. А яскраві птахи мерехтіли в повітрі, наче квіти на цьому яскравому килимі.