Казка про Матвійчика, кота Мандрівника і Дерево Майбутнього

Одного ранку Матвійчик сидів на гойдалці й замріяно дивився вдалечінь.

— Котику Мандрівнику, а яке воно… майбутнє?

Кіт усміхнувся.

— Ходімо, я покажу тобі.

Вони вирушили стежкою, якої Матвійчик ніколи раніше не бачив. Вона привела їх до величезного дерева.

Дерево було дивовижне.

На одній його гілці росли маленькі зелені яблучка.

На іншій — уже стиглі плоди.

А на третій лише з’являлися бруньки.

— Це Дерево Майбутнього, — сказав кіт.

— Чому на ньому все так по-різному?

— Бо майбутнє народжується щодня. Те, що ти робиш сьогодні, стає завтрашнім днем.

Матвійчик підійшов ближче.

На одній гілочці висів маленький дзвіночок.

Він торкнувся його.

Перед ним з’явилося чарівне віконце.

У ньому Матвійчик побачив себе трохи старшим.

Він умів гарно читати й саме читав казку Данилкові перед сном.

— Це я?

— Так, якщо ти продовжуватимеш тренуватися.

Потім хлопчик торкнувся іншого листочка.

Там він побачив себе дорослим.

Він допомагав людям, багато усміхався, поруч були мама, тато, уже дорослий Данилко й кіт Мандрівник, який анітрохи не змінився.

Матвійчик засміявся.

— Котику, невже ти ніколи не старієш?

Кіт хитро підморгнув.

— Чарівні коти живуть у казках стільки, скільки діти в них вірять.

Раптом Матвійчик побачив ще одне віконце.

У ньому нічого не було.

— А чому тут порожньо?

— Бо це ті дні, які ще не написані.

— І хто їх напише?

Кіт поклав лапку йому на плече.

— Ти.

— Я?

— Так. Кожним своїм вибором.

Коли ти допомагаєш мамі — з’являється одна добра сторінка.

Коли чесно говориш правду — ще одна.

Коли вчишся чомусь новому — дерево стає міцнішим.

Коли обіймаєш Данилка — на ньому розквітає нова квітка.

Матвійчик уважно слухав.

— Тобто майбутнє не трапляється саме по собі?

— Ні. Воно росте з маленьких сьогодні.

Раптом подув легенький вітер.

З дерева впало золоте насіння.

Кіт підняв його й поклав у долоню Матвійчикові.

— Це що?

— Насіння завтрашнього дня.

— Що мені з ним робити?

— Щодня поливати його добрими вчинками, знаннями, сміливістю й любов’ю.

Коли вони повернулися додому, Матвійчик побачив, що Данилко намагається скласти кубики у вежу.

Вона весь час падала.

Матвійчик сів поруч.

— Давай разом.

І незабаром висока вежа була готова.

У цей момент хлопчику здалося, що золоте насіння в його кишені стало теплим.

Перед сном кіт Мандрівник тихо сказав:

— Запам’ятай, друже. Не потрібно боятися майбутнього. Воно ще чисте, мов білий аркуш. І щодня ти сам малюєш на ньому нову картину. Нехай у ній буде багато доброти, сміливості, любові та радості.

Матвійчик подивився у вікно.

Попереду була ніч.

Потім мав настати новий ранок.

І він уже знав, що завтра — це не просто ще один день.

Це нова можливість стати трішечки кращим, ніж учора.

А Дерево Майбутнього десь далеко вже виростило для нього новий маленький листочок.

Кінець. 🌳🐈✨🌅