У високій печері, прямо під стелею, в тіні сталагмітів, жила летюча мишка на ім’я Нюта.
Вона була крихітною. З сірими крильцями, чутливими вушками і величезною мрією — літати високо, як тато. Тато Нюти був сильним. Парив під зірками, знав повітряні потоки, робив трюки. А Нюта… поки що лише сиділа на уступі. І боялася. Але одного дня сказала:
— Я готова.
Всі зібралися подивитися. Нюта вдихнула, розплющила крила, відштовхнулася і… бах. Впала. Прямо в мох. Лапки піджалися. Крила тремтіли. А звірята зашепотіли:
— Не вийшло…
— Ну, не всім же літати.
— Може, їй краще сидіти внизу…
Нюта слухала. І ставала все тихішою. Все менше. Подумала: «Я не зможу. Я — не така. Це була дурна мрія.»
Вона сховалася в щілину і не виходила цілий тиждень. Але одного разу до неї прийшла стара мишка Ульда. Сіла поруч і сказала:
— Знаєш, я теж падала.
— Ти? — здивувалася Нюта.
— Я тричі падала. І одного разу — в ставок! Але потім зрозуміла: якщо ти впав — це означає, що вже зробив перший крок. А той, хто боїться падати — не зробить жодного.
— А якщо не вийде? — прошепотіла Нюта.
— Тоді спробуєш знову. З кожним разом крила стають міцніші. Страх зменшується. А ти — ростеш. У тебе є мрія?
— Є.
— Тоді йди за нею. Маленькими кроками.
Наступного вечора Нюта знову стала на край. Хтось сміявся. Хтось позіхав. А вона… подивилася вгору і сказала:
— Це не про ідеально. Це про сміливо.
Вона стрибнула. Падала. Але вже трохи планувала. І знову. І знову.
Через тиждень пролетіла три кола над озером. А через місяць — злетіла вгору і крикнула:
— Тато! Дивися!
І тато махав їй крилом. А поруч хтось прошепотів:
— Вона не просто летить. Вона зробила це сама.
— Ось так, Мирочко, — сказав дідусь. —
Невдача — це не крапка. Це кома.
Якщо ти мрієш, стараєшся, пробуєш — ти вже літаєш. І навіть якщо зараз шльоп — завтра буде «ура».
Мирочка подивилася на малюнок, який не вийшов. Потім взяла новий аркуш.
— Я ще спробую. Бо моя мрія варта цього.
А радіо потріскувало, немов підбадьорювало: Не бійся падати. Бійся не злетіти через страх.