Розділ 18. Єнот, який не вмів казати «ні»

У одному лісі, у будиночку під коренем дуба, жив єнот на ім’я Плюн.

Він був добрий. Дуже. Якщо хтось просив допомогти — він біг. Якщо хтось хотів його іграшку — віддавав. Якщо кликали на галасливу гру, навіть якщо втомився — погоджувався.

Він вважав, що якщо відмовить — його не любитимуть. Щодня Плюн робив те, чого не хотів, але боявся сказати:

— Вибач, я не хочу.

— Я втомився.

— Зараз мені потрібно побути самому.

Одного разу лісові дітлахи почали будувати пліт. Всіх кликав Плюн:

— Гей! Ти з нами?

— Принеси колоду!

— Ні, не так — як я сказав!

Плюн кивав, усміхався, робив, тягнув, мовчав. А всередині… відчував себе маленьким-маленьким і порожнім.

Ввечері він прийшов додому, ліг у ліжко — і заплакав. Не тому, що боляче. А тому, що не залишилося сил завжди бути хорошим. І тоді радіо щелкнуло.

— Слухай, Мирочко, — зазвучав дідусевий голос. — Іноді нас учать бути зручними. Вчать, що доброта — це коли ти допомагаєш усім, навіть якщо не можеш. Але це не правда.

Наступного дня Плюн прокинувся і відчув: все. Він не хоче. Він хоче полежати. Порисувати. Побути тишею.

І коли до нього прибігли і закричали:

— Пішли! Нам ти потрібен! Швидше!

Він уперше сказав:

— Ні.

— Сьогодні я з собою.

— Це не тому, що я вас не люблю. А тому що я зараз люблю себе.

Звірята розгубилися. А потім зрозуміли.

— Добре. Відпочинеш — приходь.

І пішли.

Плюн залишився. І знаєш, що він відчував? Полегшення. Ніби з плечей зняли важкий рюкзак.

А наступного дня він сам прийшов — не тому, що треба, а тому що захотів. І пліт у них вийшов чудовий. Бо Плюн був на місці не тілом, а всім серцем.

— Ось так, Мирочко, — сказав дідусь. —

Справжні друзі зрозуміють твоє «ні». А якщо не зрозуміють — це привід подумати: чому? Бо твої межі — це турбота. Не відмова. А повага до себе.

Мирочка погладила ковдру. Вона згадала, як одного разу сказала «так», хоча не хотіла. І як потім цілий день мовчала.

— Наступного разу, — прошепотіла вона, — я спробую сказати «ні». Тихо. Шанобливо. Але чесно.

А радіо відгукнулося шурхотом.

Немов хтось кивнув і сказав:

«Твоя межа — це місце,

де ти бережеш себе. І там, де бережеш — росте любов.»