Розділ 17. Цуценя, яке одного разу відвернулося

Жило-було цуценя на ім’я Тяпа. Він був веселий, гучний, з вухами, що завжди заважали, і серцем, яке билося швидше, ніж лапи несли.

   У Тяпи був найкращий друг — кошеня Смуглик. Вони завжди були разом: пекли пиріжки з піску, будували халабуди з ковдр, грали в «шпигунів» і придумували таємні слова, які розуміли лише вони.

   Але одного разу в ліс прийшов новенький. Його звали Рой. Він був впевнений у собі, знав сто ігор, сміявся голосно, і всі одразу потягнулися до нього.

— Пішли з нами, Тяпа! — кликав Рой. — Буде весело! Тільки без Смуглика, він же тихоня.

І Тяпа… розгубився. Він подивився на свого котеня-друга, який стояв із палицею і чекав продовження гри.

І сказав:

— Потім, Смуглик. Я зараз з ребятами.

Він побіг. А потім — знову. І знову. Щодня обирав Роя, веселу компанію та сміх. А Смуглик сидів під деревом. Один. Більше не кликав.

Минуло багато днів.

І одного разу Рой поїхав. Скучно стало. Пусто.

Тяпа пішов до старої халабуди — а там лежала та сама палиця. Та, з якою вони колись грали у «храбрих розвідників». Він взяв її в лапи — і раптом щось ущипнуло всередині. Сором. Втрата. Спогад.

Він пішов до Смуглика. Той сидів біля дому й читав.

— Привіт… — прошепотів щеня. — Я був дурним. Я злякався, що мене не любитимуть, якщо я залишуся з тобою.

— Але ж я тебе і так любив, — тихо відповів котеня.

— Я знаю, — прошепотів Тяпа. —

Можна… можна я знову буду поруч?

Смуглик закрив книжку. Подивився на щеня.

І сказав:

— Дружба — не іграшка. Вона не ламається відразу. Але пам’ятає. Я не забув. Але якщо хочеш… давай почнемо спочатку. Тільки не тікай, коли поруч темно.

Відтоді Тяпа більше не бігав за чужими голосами. Він знав: краще один справжній друг, ніж сто тих, хто поруч лише коли весело.

І їхня халабуда знову ожила. І палиця знову стала чарівною.

— Ось так, Мирочко, — сказав дідусь, —

Іноді ми помиляємося. Відвертаємося. Залишаємо тих, хто важливий. Але дружба… якщо в ній правда — вміє прощати. Якщо за неї борються. Якщо не мовчать.

Мирочка подумала про Катю. Про те, як одного разу сказала їй погані слова.

— Завтра треба обійняти її. Просто так.

І, можливо, сказати:

— Пробач, якщо я колись пішла. Я тепер — з тобою.

А радіо шурхотіло:

— Найвірніш

і друзі — не ті, хто не йшов. А ті, хто повертається.