Розділ 16. Журавлик, який хотів бути горобцем

На болоті, де росли квіти з пелюстками, як долоньки, жив журавлик на ім’я Іон.

Він був високий, витончений, з тонкими лапками і довгою шиєю, але… дуже незграбний. Постійно зачіпався за коріння, збивав крилом очерет, а голос у нього був скрипучий і смішний. Іон мріяв бути маленьким, спритним і веселим — як горобці. Вони щебетали, гралися в доганялки, нікого не лякали і легко ховалися в кущах.

— А я… просто довгий і дивний, — думав журавлик. — Мене ніхто не кличе гратися. Я заважаю.

   Щоранку він дивився, як горобці веселяться, і зітхав. Одного разу навіть спробував сісти на дріт, як вони, — але дріт прогнувся, і він впав у кущі. Горобці посміялися. Не злісно — але Іону стало ще гірше.

   Він пішов до озера. Почав ховатися від усіх. Їв один. Не танцював на весняному святі. Не співав. Лише мовчав і жалів себе.

   Але одного дня трапилася біда. На болото залетів яструб. Маленькі пташки запищали й розбіглися. Один горобець — наймолодший — заплутався в очереті. Яструб летів прямо на нього.

   Ніхто не міг допомогти. Крім одного.

   Високого. Довгого. З міцними крилами. І шиєю, якою можна дотягнутися до самого серця небезпеки.

   Іон злетів. Не думаючи. Не порівнюючи. Не прикидаючись. Сміливо й потужно підлетів до яструба, різко розправив крила, голосно заскрипів своїм смішним голосом — так, що звук відлунював навіть у коріння дерев. Яструб уповільнився. Замахнувся. Відлетів.

   Журавлик опустився до горобця і обережно розплутав його лапки.

   Той тремтів.

— Ти… ти врятував мене.

Навколо зібралися звірята. Вони дивилися на Іона з захопленням.

— Як ти це зробив?

— Ти такий сильний!

— І такий сміливий!

   А Іон раптом зрозумів:

Те, що він ненавидів у собі, — саме це сьогодні стало його силою. Його ростом. Його крилами. Його голосом. Його самобутністю.

— Я не горобець, — сказав він. —

І ніколи ним не стану. Але я — журавель. І тепер я це люблю.

   Відтоді він уже не намагався бути маленьким. Танцював, як вмів. Співав — скрипуче, але весело. І навіть придумав гру: «Дожени журавля!». І знаєш що? Горобці грали в неї з радістю.

— Ось так, Мірочко, — сказав дідусь. —

Іноді, щоб стати щасливим, потрібно не змінюватися, а побачити себе справжнього. І сказати:

«Я не як усі. І в цьому — мій дар.»

   Мірочка посміхнулася. У неї теж довша нога одна за одну, купа веснянок і занадто дзвінкий сміх. Але тепер — це її історія. І вона красива.

   А радіо коротко й впевнено трісн

уло, немов сказало:

— Прийнято. Так тримати.