Розділ 15. Равлик, який мріяв літати

У далекому полі, де трава була вища за звірят, а вітер шепотів таємниці між квітами, жил равлик на ім’я Лума.

   Вона була, як усі равлики: повільна, тиха, зі спіраллю на спині і ніжною душею. Але мала секрет.

   Щоночі, коли сонце заходило, Лума повзла на верхівку кульбаби і шепотіла в небо:

— Я… хочу літати.

   Одного разу коник почув її і засміявся:

— Літати? Ти ж равлик! У тебе немає крил, ні стрибків, ні навіть швидкості. Ти плутаєш мрію з дурницею.

   Відтоді Лума замовкла. Сховала свою мрію в найвіддаленіший куток раковини. Але серце продовжувало шепотіти:

— А раптом?..

   Вона почала спостерігати. За метеликами. За жуками. За вітром. І одного дня побачила, як павучиха ткала павутину між колосками — легку, міцну, немов міст між неможливим і можливим.

— А що, якщо не крила? — подумала Лума. — А якщо… довіритися?

   І вона почала плести. Не павутину — а свій шлях із шовку, листя і крапель роси. День за днем. Мовчки. Нікому не розповідаючи.

— Ніхто не повірить. Але я — спробую.

   Минуло багато днів. Лума побудувала маленький планер — із пелюсток, сухої трави і легкого кокона. Дочекалася вітру, забралася на високий стебель, закрила очі… і відпустила.

   Вона летіла. Недовго. Низько. Але летіла.

— Вона летить! — закричав коник.

— Цьогл не може бути! — ахнуло сонечко.

— Але це є, — шепотіла Лума в польоті. — Бо я повірила. Хоч трохи.

   Коли вона м’яко приземлилася, усі підбігли. Очі її сяяли.

— Ти… справді цього хотіла? — запитали.

— Так, — відповіла Лума. — З дитинства. І знаєте…

  БВона глянула на свій крихітний літальний листочок.

— Не обов’язково бути метеликом, щоб торкнутися неба. Потрібно бути собою. І не соромитися мріяти по-своєму.

— Ось так, Мірочко, — сказав дідусь. — Не соромся своїх мрій. Навіть якщо ніхто не розуміє. Іноді найчудовіші крила виростають у тих, хто просто не боявся спробувати.

   Дівчинка довго лежала, дивлячись у стелю.

— А я… хочу одного дня написати свою книжку. Про все це. І не буду боятися сказати вголос.

    А радіо хмикнуло, немов усміхнулося:

— Записуй, авторко. Все починається з першого слова.