Розділ 14. Маленький барсук, який чекав одного слова

У далекому лісі, біля підніжжя пагорба, жила родина борсуків. Тато був строгий, мама — зайнята, а синок на ім’я Буксі — найзвичайніший. Не найшвидший, не найспритніший, не найголосніший. Просто Буксі.

   Щоранку він старався. Допомагав складати дрова, мив лапки, намагався читати по складах. А мама завжди квапилася:

— Чому ти такий повільний?

— Знову не доніс кошик рівно…

— Усі діти як діти, а ти…

   Слова були як сніжки. Не боляче, але холодно. І щодня Буксі ставав трохи тихішим. Він ховав лапки за спину. Не кликав маму подивитися малюнки. Не пропонував допомогти.

   Одного дня в лісі оголосили день борсучих ігор. Стрибки-перегони, гонки по листю. Всі звірята радо готувалися. А Буксі… не хотів. Він знав: все одно не вийде. Все одно скажуть: «Ну, міг би й краще».

   Але мама настояла:

— Іди! Може, хоч там буде користь.

   І він пішов.

   Спершу все було як завжди. Він відстав. Плутувався в лапах. Спотикався. А потім… побачив, як маленький їжачок впав у глибоку нору і заплакав. Звірята перелякалися. Ніхто не знав, що робити.

   А Буксі раптом… відчув, що вміє. Він кожного дня допомагав татові в норах. Він знав, як спускатися. Як витягувати лапки. Як підтримувати.

   Він занурився вниз. Обережно. М’яко. Заспокоїв їжачка. Підклав під нього листя. І крок за кроком вивів назовні.

   Усі дивилися з круглими очима. А мама підійшла… з тремтячими губами:

— Буксі… ти такий сміливий.

   І додала пошепки, вперше за все життя:

— Я пишаюся тобою.

   Борсученя не повірило. Він наче виріс всередині. Лапи стали міцніші. Серце — ширше. Він відчував себе… не просто як Буксі. А важливим, потрібним, улюбленим.

   Відтоді він більше не ховався. Не соромився пробувати. І якщо щось не виходило — знав: це не робить його гіршим.

   А мама… теж змінилася. Вона почала помічати. Не лише помилки, а й старання.

І щоранку тепер починалося з фрази:

— Доброго ранку, мій Буксі. У тебе обов’язково все вийде.

— Ось так, Мірочко, — сказав дідусь, — одне добре слово може стати крилами. Особливо, якщо воно від мами. Бо любов, помічена і сказана вголос, робить нас сильнішими.

Мірочка обійняла подушку.

— Сподіваюся, я теж кажу такі слова тим, кого люблю…

   А радіо ти

хо шурхотіло, ніби погоджувалося — ніжно і тепло.