Розділ 13. Ведмеженя, яке не чекало подяки

   У кімнаті було темно, і лише старе радіо світилося у кутку м’яким рудим оком. Мірочка закуталася до носа, і, ніби за командою, заграв знайомий тріск і голос:

— Сьогодні, сонечко, буде казка про ведмеженя, якого ніхто не помічав. Але завдяки йому всім стало світліше.

   Його звали Бобо. Він жив на околиці лісу, біля річки. Був він великий, м’який, трохи незграбний і дуже сором’язливий. Говорив тихо. Старався не заважати. Навіть коли його випадково штовхали — просто усміхався і відходив убік.

   У школі його не помічали. На свята його не кликали. А в конкурсах не давали слова. Але щоранку Бобо вставав раніше за всіх і… лагодив годівниці, насипав зерно птахам, підкидав на ґанок ягоди тим, у кого були хворі лапки, і ніс дрова до будиночків, де жили старі звірі.

— Він ніколи не говорив, що це був він.

Не чекав «дякую». Не записував у щоденник «добрі справи дня». Він просто знав: якщо можеш зробити гарну справу — зроби. Без умов.

   І ось одного разу в лісі сталася біда. Була сильна злива, буря повалила дерева, деякі нори опинилися затопленими. Всі бігали, кричали, шукали допомогу.

   А Бобо — мовчки взяв сокирку, кошик і почав будувати місток через струмок, по якому можна було дістатися до відрізаних від лісу малюків.

   Він працював три дні, не спав, не їв нічого, окрім сухих шишок. І місток з’явився. Надійний, добрий, як сам ведмеженя.

   Коли звірята переправилися через воду, вони побачили, що на іншому березі стоїть Бобо. Втомлений. З брудними лапами. І з простим:

— Рад, що ви в порядку.

   Спершу було мовчання. А потім — плескання лапками. Обійми. Пиріг. І — табличка:

   «Міст Бобо — побудований добротою. Без плати. Без слави. Від серця.»

   Відтоді Бобо став героєм. Але знаєш, що він сказав?

— Я не став кращим. Я просто нарешті став помітним.

   І все одно продовжував робити добро. Лише тепер — вже разом з іншими. Бо доброта — заразна.

— Ось так, Мірочко, — прошепотів дідусь. — Ніколи не думай, що добро — це слабкість. Це сила. Тиха. Глибока. Як коріння великого дерева.

   Мірочка усміхнулася.

— Я теж хочу бути як Бобо.

   А радіо зажурчало, ніби похитало головою:

— Вже є. Ти ж слухаєш. Ти відчуваєш. А з

начить — вже розумієш, що треба робити.