Розділ 10. Зайченя, яке забувало, хто він

Радіо знову включилося. Цього разу — м’яко, майже на ціпочках. Ніби знало, що Мірочка сьогодні трохи втомилася.

І голос дідуся був особливо теплим:

— А ось тобі історія про одного зайчика. Його звали Тимоша. Він був добрий, лагідний і… трохи губився.

   Мірочка позіхнула і влаштувалася зручніше. Зайченята — це завжди затишно.

— Тимоша був дуже-дуже ввічливим. Він завжди хотів, щоб усі були задоволені. Якщо хтось казав, що любить морквяний суп — Тимоша кивав: «І я!» Хоча насправді терпіти не міг моркву.

   Якщо хтось стрибав у бруд, Тимоша стрибав за ним — щоб не подумали, що він нудний. Якщо хтось дражнив їжачка, він теж хіхікав — лише б його не виключили з гри.

— І ось одного разу, — продовжував дідусь, — у лісі оголосили Великий День Справжніх. Усі звірі повинні були показати, хто вони насправді. Хто любить танці — танцює. Хто співає — співає. Хто любить слухати — слухає. А хто тихий — може просто мовчати і спостерігати. Тимоша злякався.

— А що, якщо я покажу себе — а мене не полюблять?

   Він бігав від одного звіра до іншого, наслідуючи всіх: то одягав плащ, як лисиця, то верещав, як миша, то робив колесо, як ведмежа. Але наприкінці дня він був весь у бруді, без голосу і з таким сумним виглядом, що навіть жаби перестали з ним розмовляти.

   Він сів під деревом і заплакав.

— Я не знаю, хто я…

   І тут поруч присів старий борсук. Він простяг зайченяті горішок і сказав:

— Хочеш дізнатися, хто ти? Закрий очі і перестань бути кимось. Просто будь собою.

   Тимоша закрив очі.

   Він уявив себе вдома, з чашкою солодкого чаю. З книжкою. Як тихо наспівує собі під ніс. Як малює траву. Як підгодовує мурах хлібом. Як любить вранці гладити мокре листя…

   Він відкрив очі і прошепотів:

— Я… просто я.

   Борсук кивнув.

— І це — прекрасно.

   Наступного дня Тимоша нікого не наслідував. Він просто був собою. Хтось посміявся. Хтось здивувався. А хтось підійшов і сказав:

— А ти знаєш… ти класний. Бо ти — справжній.

   Голос дідуся став м’яким, як шерсть:

— Бачиш, Мірочко, бути собою — це не страшно. Це сміливо. І тільки так ти можеш знайти тих, хто любитиме тебе не за маски, а за серце. А це й є справжнє щастя, правда?

   Дівчинка тихо кивнула.

— Я — Мірочка. І мені не потрібно бути іншою.

   І радіо тихо хмикнуло, ніби сказало: «Ото й добре».