Розділ 9. Казковий сад, у якому ростуть спогади

На вулиці стукав дощ. Не злий і сердитий, а такий — ніби хтось обережно барабанив по дахах, щоб розбудити забуті сни. Дівчинка сиділа під ковдрою, слухала, як радіо тихо оживає, і чекала, коли заговорить дідусь.

— А сьогодні, моя хороша, — почав він, — ми вирушимо з тобою в одне дивовижне місце. У сад. Але не простий. У Сад Спогадів.

   Мірочка примружилася від цікавості.

— Цей сад не знайти на карті, — продовжував голос. — Він відкривається тільки тим, хто дуже сумує. Тим, хто дуже дбайливо зберігає в серці те, що було дорого. Саме туди одного разу потрапила дівчинка на ім’я Лея.

— Лея втратила бабусю. І хоч пройшло вже кілька місяців, сум усе ще не відпускав. Усмішка бабусі, її ніжні руки, запах пирогів і казки перед сном — усе це кружляло в Леї всередині, але здавалося, ніби зникло назавжди.

— Того дня вона сиділа одна на лавці в саду. І раптом… помітила стежку, якої раніше не було. Вузьку, вистелену пелюстками, вона вела за будинок, туди, де раніше був пустир.

   Лея пішла нею, навіть не замислюючись. І опинилася в іншому місці.

   Перед нею розкинувся сад. Незвичайний. Кожне дерево було різним. Одне цвіло мильними бульбашками, інше пахло морем, третє — шурхотіло сторінками книги.

— Це що? — прошепотіла Лея.

   І тут поруч з’явився старенький у в’язаному жилеті та з лійкою в руках.

— Це Сад Спогадів, дитинко, — сказав він. — Тут росте все, що в серці. Все, що ти колись полюбила. Все, що стало частиною тебе.

— А можна подивитися?

— Не тільки можна, — усміхнувся садівник, — а й треба.

   Лея підійшла до дерева, на якому висіли бабусині окуляри. Під ним росли пиріжки з вишнями, звисала в’язана кофта, а з гілок лунав голос: «Леєчко, сонечко моє, прикрий ніжки…»

   Очі дівчинки наповнилися сльозами.

— Вона тут?..

— Ні, — лагідно сказав садівник. — Але пам’ять про неї — так. А значить, і частинка любові, яка завжди з тобою.

   Вони довго гуляли. Лея знайшла дерево з гойдалками, як у дідуся, клумбу, де пахло новими книжками, і навіть траву, у якій лежала зламана лялька — з того самого дня, коли вона вперше заплакала від втрати.

— А це дерево що таке? — запитала вона, вказуючи на маленький паросток, трохи теплий.

— Це майбутній спогад, — відповів садівник. — Те, що ти ще створиш. Воно виросте, коли ти знову засмієшся від душі. Коли скажеш «люблю» і відчуєш: так, ось воно — моє справжнє.

— А воно виросте?

— Лише якщо ти поливатимеш його кожного дня. Не ховатимешся в смутку, а будеш жити. Любити. Вірити. І пам’ятати не для того, щоб плакати — а щоб дякувати.

   Лея довго стояла біля паростка. А потім обняла садівника.

— Дякую.

   Коли вона повернулася — стежки вже не було. Але в її серці розквіт сад.

— Бачиш, Мірочко, — прошепотів дідусь, — усе, що ми любимо, залишається з нами. І ти теж носиш у собі свій сад. Бережи його. Поливай. І пам’ятай: пам’ять — це не біль. Це подарунок.

   Мірочка заплющила очі. Їй здалося, що в кімнаті запахло пирогами й теплою какао. Вона притулилася до радіо і прошепотіла:

— Я буду поливати свій сад. Обіц

яю.

   А радіо відповіло теплим тріском. Ніби згодою.